Літня книжка
Літо на екваторі. Два рази на рік є нагальна потреба читати правильні книжки. Коли от-от і закінчиться зима (і кінчаються психологічні ресурси, що ведуть до «от і перезимували»). Але про зимові книжки тоді поговоримо. І просто зараз, в середині літа. А літня одна така є під рукою уже у кількох вдячних читацьких генерацій. Вона так і зветься, знаєте, – «Літня книжка». Написала її Туве Янссон (та сама). А переклала українською Наталя Іваничук (та сама). І це та сама книжка, якої потребуєш в режимі «перезапуску».
На днях чула публічну розмову з польською репортажисткою Малоґожатою Реймер. Її спитали, як вона під час роботи «в полі» знаходить контакт зі співрозмовником. Бо такі бесіди, аби бути плідними, мусять бути відвертими. Реймер розказала про секретний прийом. Вона ставить «контрольне» питання про дитинство. І якщо відповідь співбесідника розгорнута, деталізована, емоційна, то це хороше інтерв’ю. Включення в розмову відбулося.
Коли нам хтось розповідає про (своє) дитинство – детально, чуттєво, проникливо – значить, нам довіряють. Значить, ми включені в розмову на рівних. Де відвертість того, хто розповідає, без залишку дорівнює відвертості того, хто слухає.
Саме така книжечка Туве Янссон. «Літня книжка» – 22 короткі оповідки про одне літо з життя дівчинки Софії та її бабусі, що вони його проводять на майже безлюдному острові у Фінській затоці. І це колосальна перевірка на здатність довіряти і чути. Коротше: на емпатію. Ба гучніше: на людяність.
Як стверджують біографи авторки, книжка має автобіографічні моменти. Той незалюднений острів – це Кловхарун, яким володіла письменниця і який по її смерті став буквально безлюдним. Колись на цей острів до неї приїздила Софія, племінниця. Тож маленька дівчинка з «Літньої книжки» та її тато – це брат Туве Ларс і його дочка. А от хто бабуся? Кажуть, то мати Ларса і Туве. Ну, і що відбувається, спитаю? В цій книжці найвідвертіших спогадів про дитинство самої письменниці начебто немає?
Бабуся гостра на язик, багато курить, не хоче згадувати свою юність і молодість, хворіє та делікатно уникає ситуацій, в яких нею починають опікуватися близькі. Онука має швидкий розум, виховує котів, будує на затоці «венецію», боїться пірнати, любить купатися в холодній воді і намагається звикнути ночувати в наметі. Їм вдвох цікаво, пригоди самі їх знаходять. Батько ж багато працює, йому не до розваг. Хай деталізованість в відвертих розповідях про дитинство в «Літній книжці» не введе в оману. Туве Янссон (і це добре відоме з її інших книжок) головне вголос ніколи не говорила. Кінець-кінцем, «Літня книжка» – ще й про одне літо (останнє, либонь) старої жінки: «літня» не від пори року.
Ці троє опинилися на безлюдному острові після смерті Софіїної мами. В одній із перших новелок тут з’являється ненадовго маленька родичка, яка всього боїться. Кмітлива бабуся змушує дитинку намалювати свої жахи і так їх позбутися. Прикметно, картинки малюються нестрашні на позір (це все-таки дитячі малюнки). Ця новелка – «короткий зміст» «Літньої книжки». Кожне оповідання тут є картинкою про жахи, нестрашною буцімто, але терапевтичною.
Скажімо, Софія хоче погратися «у родину» і намагається звати бабусю «мамою». Ми щойно дізналися, що Софія осиротіла – тож ця «ігрова» забаганка виникла неспроста. Бабця вирішує ситуацію: каже, я мама для твого батька, але не для тебе. І перемикає малу на нову гру: ладнає іграшковий будинок, де житиме щаслива родина. В фіналі оповідання стара зачиняється в кімнаті, аби зробити онуці іграшковий палац замість зруйнованого бурею – та ще й так, щоб підміну не зауважили. Як можна замінити ту, що померла, і щоб підміни не помітили? Можна, певним чином. За моделлю «я знаю, що ти знаєш, що я знаю, що ти прикидаєшся». Щоб спрацював такий масштабний «обман», треба щоб обидві сторони були готові повірити «брехні» і відтак порозумітися. Оповіданнячко цим і закінчується: «Як я її розумію, – мовила бабуся».
Або ще таке. Одного дня Софія запитала, який на вигляд рай. Серед пустотливої розмови, чи є в раю мурахи, якщо він схожий на сад, чи є в Бога секретар і як визначити стать янголів, якщо вони носять льолі. Серед цих полудневих теревенів виникає нарешті репліка, заради якої і почала розмову дитина, котра осмислює першу в своєму житті смерть: «Ти ж розумієш, життя і так важке випробування, за що ж карати людину ще й після смерті!». Переконливо. Але щоб не склалося враження, що в «Літній книжці» панує смуток і скорбота, розкажу ще: цю потрібну розмову про Бога і людські страждання завершує бабусина пісенька «Гопця-дрипця-гоп-ця-ця, З’їж-но цього гівенця!».
І ще одна новела, просто шедевр психологічної прози. Батько їде до міста, щоб закупити харчі (мала «підсіла» на канапки з маслом, а те закінчилося невчасно). Жінки залишаються вдома, де у Софії починається істерика. Кажуть, перехідний вік. Я погано рахую, але мені здається, що малій має бути років вісім-дев’ять. Та й бабуня не може згадати собі, щоб так гостро переживали дорослішання. Батько повернеться, – заспокоює вона дитину (а та уже зайшлася, що масло з’їла вона, отже, її провина). І тоді згадався старий засмальцьований батьків халат на горищі, в якому зараз хтось живе. Бабуня серед коробок «зі спогадами» знаходить той халат. Витрушує і те «щось» вислизає з рукава і тікає до лісу. Огорнута старою одежиною дитина засинає. Чоловік повернувся – стара заплющує очі і вдає, що заснула теж. Поки що в цій родині вдають, що все гаразд. Але те «щось», що лякає і спричиняє біль, уже втекло. Значить, скоро можна буде припинити вдавати. І припинити, отже, звинувачував себе у смерті матері і дружини.
То зачарований острів і зачарований ліс. Його магія в тому, що на всі питання тут є відповіді. Головне, їх почути. Від чого померла мати? – На острові найпрекрасніші пташки гинуть від розбитого серця. Чи все буде гаразд з цією бентежною родиною? – Маленькі острівці в затоці складаються не з ґрунту, а з торфу – перетлілих решток прекрасних рослин; і вони чудово дбають про себе самі.
І зрештою, попереду ще половина літа.
