Лоліта навпаки: «Квіти пітьми» Аппельфельда
Під час читання цієї книжки мене не покидала думка, що якби її написав не-єврей, то письменника б піддали анафемі й зацькували. Судіть самі: у романі Агарона Аппельфельда «Квіти пітьми» єврейська мама під час Голокосту віддає свого маленького сина Гуго у сховок до її давньої знайомої, української повії Мар’яни. Хоч місце дії й не вказано, але зрозуміло, що історія розгортається в Чернівцях під час Другої світової. Щоб урятувати дитину, відчайдушна мати готова на все, тому малий і опиняється в комірці борделю, де жінки надають сексуальні послуги німецьким воякам. Єврейський хлопчик переховується на відстані простягнутої руки від нацистів, яких за ніч у кімнату до Мар’яни навідується й по два-три. Через щілину в дошках малий чує і бачить свої перші уроки сексуального життя, а згодом між ним і Мар’яною зароджуються і власні ніжні стосунки, коли старша жінка, повія, вчить дванадцятирічного хлопчака любові. Ну скажіть, хіба не блюзнірство – так писати про Голокост?
Як на мене, зовсім не блюзнірство. Але й справді такий роман міг написати тільки єврейський письменник, до того ж старий, який сам пережив Голокост, а не переповідає почуте від інших. Агарон Аппельфельд народився 1932 року на Буковині, тож під час Голокосту був уже цілком свідомим хлопцем; саме з цієї перспективи – хлопчика, який під час війни виростає в молодого чоловіка (і не тільки статево!) й ведеться оповідь у романі «Квіти пітьми», який цього року для «Видавництва 21» переклали Віктор Радуцький і Оксана Пендерецька. Під час Другої світової автор пережив насильницьку смерть своєї матері, ґетто і депортацію в концтабір, тож на власному досвіді знає історію не в чорно-білих градаціях, а у всіх напівтонах і відтінках.
Здавалось би, перед нами історія «Лоліти» навпаки: маленького хлопчика спокушає і вводить у світ задоволень старша досвідчена жінка. Вся ця напружена еротична (не порнографічна!) історія розгортається за лаштунками страшної кривавої драми, і поки п’яна повія запрошує в своє ліжко хлопчика, навколо помирають мільйони людей. Але романи Аппельфельда не перекладали б на тридцять мов і не нагороджували найважливішими преміями, якби все було аж так просто.
Адже це роман не тільки про сексуальне дозрівання хлопця в обіймах досвідченої жінки, а й про мораль, провину і осуд. Про те, наскільки легко когось засуджувати й закидати камінням, хоча при погляді з іншого кута виявляється, що цькуємо ми не пропащу жінку, а янгола, що під страхом власної смерті врятував чужу дитину від переслідування. Про те, що навіть в аморальних на позір людей десь глибоко ховається мила й ніжна беззахисна дитина, що прагне обіймів і любові. Яка хоче творити добро і залишити по собі щось хороше, бодай один світлий спогад. Про те, як навіть під час переслідувань можна мріяти і уявляти оте Шевченкове «садок вишневий коло хати».
Цей глибокий, потрясний роман, сюжет якого з другої половини розганяється і мчить уперед, ставить перед читачем серйозні питання. Ба навіть не ставить, а натякає на них, граючи прозорими алюзіями десь на обрії: українська повія Мар’яна в цьому світлі через образ вічної покритки-Катерини (до слова, так називається інший роман Аппельфельда) мимоволі стає святою блудницею Марією Магдалиною, в яку закохана чиста й непорочна душа Ісуса. Другий найголовніший натяк від автора – в самій назві роману; адже «Квіти пітьми» одразу ж навіюють думку про «Квіти зла» Бодлера, про пошук прекрасного в потворному, естетичного в страшному.
Говорячи в романі про те, що після смерті треба вставати і йти будувати нове життя (Ізраїль), Агарон Аппельфельд наче пише про самого себе. Емігранта, який після війни виїхав будувати власну державу на Близький Схід, але в спогадах і творчості весь час повертався в рідну йому Україну. І хтозна, чи образ порочної Мар’яни, яка рятує єврейському хлопчику життя, не є й образом самої України – недосконалої, але коханої.
