Моє ім’я – 174517
Ця перекладена автобіографічна книжка з’явилася українською ще в квітні – і повна тиша натомість. Прімо Леві «Чи це людина» (ВСЛ; переклад Мар’яни Прокопович) – одне з найчесніших свідчень про Голокост, неймовірно відтак страшне. Оригінал побачив світ 1947-го, згодом – гучне перевидання 1958 року. І відтоді не було, либонь, жодного дослідження і жодного роману про Шоа, яке б так чи інакше не посилалося на «Чи це людина» Леві. А як же сталося, що цю книжку українською не помітили? Невже всі її уже встигли прочитати і обдумати – англійською, російською, польською? А тепер нестерпно чути своєю мовою про те, що одна людина здатна зробити з іншою? Коли спадають останні захисні бар’єри, бо уже рідною мовою тебе руба питають: чи це людина? І то питання стосується не ката, який відмовився від людського в собі, а жертви, яка втратила під тиском (за межею терпіння) людську подобу. Системна дегуманізація людини. Страшно читати? – Ще як! Необхідно читати? – Ще як!
Прімо Леві – італійський письменник єврейського походження – в 24 роки став в’язнем в Аушвіці. Йому пощастило, – каже на сампочатку мемуарів, – бо тривав 1944-й: були (тривкі) шанси вижити. Книжку він почав писати уже там, у таборі, щоб «зберегти слова, які нікому не можна сказати вголос». Знаєте ж, що за такі нотатки в’язню загрожувала смерть?
Оця інтродукційна репліка: «На моє щастя, в Аушвіц мене депортували тільки в 1944 році» – одна з двох у творів, де Леві вживає першу особу однини – «Я». Вся книжка прицільно і послідовно пише і говорить про «Ми» і за «Ми». Книжка написана про Нас: Ми страждаємо від холоду, Ми страждаємо від голоду (не такого, каже, як пропустити обід, а такого, що знищує особистість), Нас принижують, Нас б’ють, Нас експлуатують, Нас катують. Ми бачимо однакові сни про повернення, де Нас ніхто не хоче чути і розуміти, що Ми говоримо.
Консолідація в’язнів у таборах – величезна психологічна проблема. Дослідження довели, що жінки легше виживали в умовах концтабору, бо були здані любити і дружити, піклуватися; вони приростали емоційно одна до одної. Леві заговорив про консолідацію чоловіків-гефтлінгів (від «Haftling») одним із перших. Він пише про своїх друзів, з якими разом спав на нарах і «організовував» додаткове харчування (чит.: крав, жебрав і виманював їжу). Його книжка, зрештою, закінчується думкою, що треба зустрітися в мирному житті з тими, з ким вижив в інфекційному відділенні шпитального бараку, коли 10 днів Аушвіц був зоною відчуження між відходом нацистів і приходом червоних. (Ця зустріч відбулася, до речі).
І тільки двічі в цій книжці є Я. Мені пощастило вижити. Пощастило вижити і не-пощастило загинути; оте щастя/нещастя – результат індивідуальної душевної і фізичної праці. І другий раз в «Чи це людина» – оте Я. В бараку відбувається селекція: половина з ув’язнених на ранок помре. Чоловіки заспокоюють один одного як можуть – брешуть собі та іншим. Аж раптом в цій сцені випливає репліка: «Виберуть тебе. Мене не виберуть» – чесно і нестерпно жахливо. Виживати – це Моя робота. Тут ніякого утопічного Ми не буває. Тут, де «потрібний великий досвід боротьби кожного проти всіх».
Сінтія Озік відгукнулася на тексти Леві: «Якщо йдеться про виживання в пеклі, то захоплюватися слід нескінченними силами не того, хто вижив, а власне пекла». Це тільки на перший погляд звучить жорстко і цинічно… Прочитайте її слова ще раз, будь ласка.
Пекло. Назва книжки Леві – це майже-цитата з «Пекла» Данте: «Accio che l’uom piu oltre non si metta (Що далі вже шляхy нема людині)». Є тут окрема частинка, в якій Леві переказує, перекладає і коментує іншому в’язню ті фрагменти «Пекла», котрі знає напам’ять. І звучать вони як путівник по Аушвіцу. Англійський переклад 1950-х «Чи це людина» мав назву «Survival in Auschwitz», «Вижити в Аушвіці». Здається, це була інша книжка, ніж та, що її написав Леві. Вижити в пеклі – це не мета і не завдання. Ти уже мертвий. Зберегти ж себе натомість… Наприкінці книжки Леві дасть визначення межам людського в людині, заради якого ця книжка і писалася.
Ось ця фраза: «Не є людиною той, хто, позбувшись всяких застережень, ділить ліжко з трупом». Одне ввідне речення в цих спогадах змушує натомість остаточно заціпеніти. Він вкрав в офіцерському бараку добру ковдру, коли нацисти уже покинули табір. Ту ковдру він зберігає і використовує досі.
Ні, я збрехала. «Я» виникає в книжці Леві не двічі, тричі. Третій раз – коли він говорить: «Моє ім’я – 174517». І це теж про межі людини в світі, де людей більше немає. Знаєте, а герої, які не в’язні, в книжці просто ніяк не звуться. Номер треба теж заслужити і заробити. Точніше: занадто дорого за нього заплатити.
Леві часто питали: «Яким би було ваше життя, аби не концтабір?». Він же казав, що не здатний прогнозувати майбутнє, тим більше альтернативне майбутнє. В цій його сухій і начебто традиційній відповіді завжди звучало полегшення. І поставала наочно та «рольова модель», з позиції котрої він говорив. Це Мойсей, який спустився з гори Сінай. І не здатний прямо говорити до свого народу так, щоб бути почутим. Але йому було обіцяно, що його ім’я пам’ятатимуть.
Леві казав, що пише свої свідчення очевидця для молодих, які не мають досвіду виживання у нелюдських умовах. Пише для людей, котрі не можуть уявити, як людину легко перетворити на річ. Ця молодь йому незрозуміла. Ми, нинішні читачі, йому незрозумілі «в квадраті». Але ми пам’ятаємо. Мусимо, бодай. І тоді його досвід не-людини зустрічається з нашим, якимсь безапеляційно людським. Його два роки в Аушвіці стають вічністю. Навіть не літературою, а суто заповітом.
Леві помер 1987-го. За офійціною версією – через нещасний випадок. Правдоподібніше: то було самогубство. Уже тоді його колеги-письменники одностайно озвучили: це було самогубство, відтерміноване від 1945-го року, коли Леві звільнився з табору. Він завжди говорив, що став писати виключно через ув’язнення і буде писати тільки про концтабори. Незадовго до його смерті вийшов останній роман із автобіографічного циклу, який і розпочався 1947-го з «Чи це людина». Леві виконав свою роботу свідка і пішов.
І от є ця книжка, яка нарешті з’явилася українською. І мусить бути нами прочитаною.
