Ми: кентаври, химери та інші чудовиська франкенштейна
В Німеччині є незвична, але вельми престижна книжкова відзнака – Премія імені Адельберта фон Шаміссо. Цю премію отримує автор, який написав добру книжку німецькою мовою, хоча німецька для нього не є рідною. Повторю, премія престижна. Знаю чотирьох людей, які отримали ту відзнаку, і кожен із них воліє забути, що став лауреатом Премії Шаміссо. Говорять про неї неохоче, публічних згадок не вітають. Не розуміла, чому так, поки один із них (сирієць) не вибухнув: «Це лицемірне заохочення для зайд! Мені додатково вказали, що я чужинець! Не Німеччині-от цікавитися і нотувати осібно моє етнічне походження. Ви не пам’ятає, наскільки це небезпечно?». До того для мене подібні відзнаки були винятково виражальним жестом мультикультурного світу: «От подивіться, які ми всі різні, але робимо одну спільну справу». Після того я все ж почала бачити в подібних відзнаках відчутний елемент іншування. Але якщо глянути список лауреатів премії Шаміссо, то побачимо: тільки половина з них належать до першої чи другої хвилі еміграції, половина – це діти емігрантів. Це напівшана для напівкровок.
Про них і поговоримо – склеєних наживо з двох половин. Саме це слово, напівкровка, звучить фантастично-фентезійно, і відсилає то до мулаток Майна Ріда, то до «нечистих» нащадків чаклунів і маґлів з «Гаррі Поттера», то до вулканського напівкровки зі «СтарТреку». Такі речі начебто уже і не важать в реальному світі, де переплуталися надійно мови і етноси, де ніхто тебе не спитає, якої ти раси і якому богу молишся (бо ж в більшості країн це протизаконні питання), але де всі торочать про загрозу націоналізмів, де… болить неілюзорно груба лінія склейки.
З 2010-го до 2017 року тривав великий фотопроект корейської художниці CYJO «Змішана кров». CYJO в Пекіні, Нью-Йорку, Маямі фотографувала родини з дітьми-напівкровками. Діти ті презентовані «продуктом» змішання не тільки рас і національностей, але мов і культур. Фото супроводжували написи на кшталт: «Громадянство: Корея. Предки: індуси, корейці. Мови: англійська, хінді, корейська. Живуть в Пекіні». Саме так і в такому порядку – політична ідентичність, етнічне походження, мовна ідентичність, місце проживання. Художниця мала на меті наголосити міжкультурні досвіди, під впливом яких відступають досвіди рас і етносів. І ще один момент: фото всіх родин зроблені у них дома. Приватний простір однієї родини і однієї кімнати CYJO свідомо робить сценою, на якій відбувається драма (міщанська драма, саме так) за участі глобалізації, мультикультурності, асиміляції, інклюзивності і збереження ідентичності.
Скоро зі світлин цього проекту (який не став популярним, між іншим) була сформована книжка-каталог (тільки для бібліотек, не для продажів). І в тій книжці є історії людей на фото, які вони самі розказують. І це історії не дітей, а історії батьків. І тільки тоді, в словах уже, вочевиднюється те, чого не видно на фото. Батьки на фото – так само напівкровки, вони теж мають змішане походження. Це проект не про дітей на фото, а про їхніх батьків. От, наприклад, історія одного з героїв, якому довго довелося пояснювати, чим відрізнялися народи його предків: «Мій батько походить зі Північно-Західного пограниччя провінції, між Афганістаном і Пакистаном. Батько був з патанів, а мати – з раджпутів. Раджпути – плем’я, шо походить від білих гуннів, які мігрували з Центральної Азії дві тисячі років тому. Історично там були можливі шлюби тільки всередині кланів. Коли мама вийшла за тата, це був перший випадок одруження поза межами етнічної групи. Фон моїх батьків був дуже різним і етнічно, і генетично, попри те, що вони жили в одному регіоні. Це були два різні типи свідомості, і це для мене стало початком ширшого досвіду міжкультурних взаємин» (даруйте за розлогу цитату). Це саме той чоловік, який в короткому описі фото представлений як індус, а його діти – як напівіндуси. Такі історії – якраз про нюансування відмінностей, про нові і нові градації Іншого, які неозброєним оком не видні. Чітка вказівка, що на обширних полях мультикультурності і асиміляції грають виключно мініатюрними фігурками маленьких кланів.
Мій добрий друг жартує, роздратований контент-рекламою «Зробіть генетичний тест! Знайдіть нових родичів!»: «Та я не знаю, куди подіти ту рідню, яка уже є». І тут же розказує, що виявилося – він далекий родич відомої української письменниці. Для всіх предків, либонь, знайдеться місце в черзі от таких тонких нюансів.
В фройдівському психоаналізі є термін, малознаний насправді і такий, до якого не часто звертаються (хтозна чому так сталося). Нарцисизм малих відмінностей. Означає він таке: члени будь-якої малої спільноти, етнічної насамперед, схильні наголошувати на відмінностях саме своєї групи. Ці відмінності вони бачать тим чіткіше, чим з ближчою групою (за походженням і щоденними практика) себе порівнюють. «Сусіди» стають об’єктами насмішки, ворожнечі і заздрості. Але і ті, хто це робить, наражають симетрично на насмішку, ворожнечу і заздрість. Малі відмінності перебільшуються гранично, і ними милують-тішаться нонстоп (нарцисизм, саме так). Між іншим, саме цей акт самозамилування згуртовує спільноти. Між ангелами і людьми завжди буде тонкий і вразливий прошарок нефелінів, з яких пишуть легенди.
В тому проекті CYJO є чоловік, який посміюється: «Я завжди знав, що я Мартін Лютер Кінг і Брюс Лі одночасно. Ні, це не значить, що я прагну померти молодим, але я хочу бути героєм» (він походить від батька-китайця і матері-афроамериканки). Той «герой» тут невипадково виринув. Напівкровки, які народжувалися у богів і смертних, саме так звалися, Героями. А історії про них, як ви знаєте, нечасто добром закінчувалися. Хіба-от Геракла за добру роботу забрали на Олімп і зробили богом (через шлюб з богинею, до речі). Як ми це назвемо зараз? Правильно, асиміляцією.
Моя бабця записала у свідоцтво про народження мого тата: «Українець», попри те, що жодної краплини української крові він не мав. Пояснення було ідеальним, як я тепер розумію: «Та він же народився в Україні!». Мотивація не така безжурна: «Так дитині буде простіше жити». Відтоді це наш родинний жарт, і ми розуміємо, наскільки він не смішний.
Говорити про етнічне походження неприйнятно, непристойно, бува, небезпечно. Приятелька, яка виховує дитину в Лондоні, розповідає про обов’язкові шкільні заходи, куди діти приходять в національних строях, пригощають однокласників «своєю» їжею, розказують про традиції народів, до яких належать вони та їхні батьки. Наочні вправи на різноманіття, яким учать пишатися. Я слухаю і згадую, як мені зробили різке зауваження, не питати у людей про їхнє етнічне походження. Це була розмова в Чернівцях: «Ми багатонаціональне місто, але ми всі чернівчани, питання про етнічніть є для нас образливим», так мені пояснили, я прийняла пояснення. Висновком із цих двох історій має стати не припущення, що Червінці – це, знаєте, не Лондон (і навпаки: Лондон – це почасти не Чернівці). Висновок інший: пишатися краще тим, шо не нікого не дратує. Це як (знижу пафос до мінімуму) з успішною практикою робити компліменти. Комплімент зайде на всі сто відсотків, коли ти похвалиш щось, до чого людина сама додалася, а не що просто мала на старті. Не «у тебе гарні очі», а «шалік, який ти підібрала, увиразнює незвичний колір твоїх очей», не «у тебе розкішне волосся», а «тобі дуже личить ця зачіска». Можна учитися цінувати різноманіття, коли це власне і тільки процес навчання – безперервного до того ж, коли за цим стає складна колективна й індивідуальна робота. От навіть нарцисом (дрібних розбіжностей) без попередньої роботи стати не легко!
В британському серіалі «Роки і роки» (блискучий страшнючий фільм!) є сцена, коли от-от вибухе ядерна бомба, бо США оголосило війну Китаю. Сидить перед телевізором велика родина, де є транслюди, темношкірі, геї, трансгендери, білі чоловіки середнього класу, жінка з інвалідністю, дитина з ментальними обмеженнями, літні люди, емігранти і автохтони – повний аж до гротеску політкоректний «соцпакет». І тут бабця зронює фразу: «Все буде нормально. У нас же є свій китаєць, ми в безпеці». Один із її онуків – напівкровка, у нього батько китаєць. І вся ця різношерста група з осудом на неї шикає. Зла сценка і якась дуже чесна: різноманіття, осмислене і акуратно артикульовано (на відміну від тієї бабусиної репліки), має забезпечити безпеку спільноти. Гротеск цієї сцени зумовлений тим, що безпека тут є буквально фізичною, а онук-китаєць від радіації навряд допоможе. Але якщо ми говоримо про безпеку онтологічну, світоглядну себто, кумедна сатирична сценка перестає бути смішною і залишається просто чесною. Досвіди формують ідентичності, отже… Коротше, всім треба свій китаєць про запас.
