Наші мертві нас не залишать у біді
«Саша, винеси сміття» у київському Молодому театрі — чи не перша спроба осмислення війни на сході засобами професійної сценічної режисури. В постановочному сенсі — доволі стандартна робота. Цікавіше поговорити про саму п’єсу.
Одноактна драма «Саша, винеси сміття» написана провідною українською драматургинею Наталії Ворожбит. Дія починається в 2012-му. Героїні, пасербиця Оксана й удова Катерина, згадують про померлого, коханого ними, Сашка — вітчима й чоловіка. Сашко був професійним військовим, але помер не на полі бою, а на підлозі ванної від серцевого нападу. Перший епізод займають клопоти про його похорон, у другому (2013) жінки приїжджають пом’янути його на кладовище, в третьому (2014) Каті й Оксані не до Сашка, але він все одно з’являється.
Власне, сценічна присутність Саші — це спогад з тих, що називають надто живими. Ворожбит яскраво передає силу й біль цього спогаду, але не дає зайвим сентиментам опанувати історією, дуже точно збалансовуючи іронію та зворушливість. Майстерність авторки проявляється також у тому, наскільки несподіваного розвитку набувають події у фіналі. Саша вирішує повернутися по-справжньому. Й інші його товариші по службі, хто раніше помер, — теж. Бо Україна в небезпеці. Треба лише заручитися згодою родичів.
А Катя й Оксана незгодні. Бо не хочуть знову його втрачати. І десь чи то на тому світі, чи то в найближчій «учебці» тривають навчання. Отакий фантастичний реалізм.
Мені здається, що так, поєднуючи чорний гумор, розпач і надію, і треба писати про цю війну — нашу й не нашу водночас. Бо про битви, поразки, перемоги ще скажуть не раз. Але мало кому спадає на думку замовити слово за тих, кого не видно, за тих, хто є жертвами далеко від передової. За тих, заради кого і йде війна.
І так, наші мертві нас не залишать у біді.
