Найкращий у світі психопат
Позавчора був день народження Альфреда Хічкока
Писати біографічний нарис — справа довга й окрема. Розповім я про мій улюблений фільм у нього.
За що я люблю «Психо»?
За те, що він випущений у 1960 році — якраз коли у Франції піднялася «нова хвиля», очолювана знаменитими шанувальниками Хічкока — Жаном-Люком Годаром і Франсуа Трюффо.
За те, як спритно старий Хіч надурив цензора, знявши для фільму абсолютно непотрібну еротичну сцену, а потім запропонувавши чиновнику її вирізати і за це бути записаним у... співавтори.
За те, що «Психо» від першого до останнього кадру є вишуканою грою з глядачем.
За те, що героїня, яка здається головною, раптом вибуває з дії вже через півгодини.
За те, що головним героєм виявляється не просто негативний персонаж, а маніяк-убивця з роздвоєнням особистості.
За те, що його грає актор з відкритою й трохи дитинною фізіономією: таким довіряєш.
За те, що підбурювачем до злочинів стає персона, якої насправді не існує.
За те, що лиходій теж зникає, перетворившись на власну мати.
За сцену вбивства в душі, яку можна передивлятися нескінченно: еталон режисури.
За музику в цій сцені — рвані акорди скрипок, які майже фізично відчутно перерізають твої нервові волокна.
За фінал, у якому мертве обличчя матері вбивці на мить, вишкіреним натяком проступає крізь посмішку сина.
За муху, що повзе по його руці, під слова «Хай думають, що я безпечніша за муху».
За те, що це історія, яка може існувати тільки на екрані, розказана тільки візуальною мовою, і, таким чином — сама по собі є галюцинацією.
Сновидіння про божевільного, який живе уві сні, уявивши себе кимось іншим. Хіба це не прекрасно?
