Пригов і телевізор
З Приговим я познайомився майже сорок років тому, коли він прийшов на моє читання «Веревочной лестницы» до московського помешкання акторки Лізи Нікіщіхіної. Серед слухачів, з якими я потім швидко потоваришував, крім Пригова, були Женя Харитонов і Коля Климонтович. Якщо я правильно зрозумів, мій есей сподобався, тим паче що в московському андеграунді, особливо у концептуалістів, існувала думка про естетичну дрімучість ленінградців, і я посів одне з небагатьох місць, що зручно уособлювали виняток.
Пригов надавав мені своїх поетичних книжечок (до цього я читав його у самвидавських «Часах»). Потім разом йшли до метра, й Женя з Колею постійно підколювали Пригова, що поспішає він не на побачення з прихильницею або в бібліотеку, а дивитися хокейний матч між «Спартаком» і ЦСКА. За кого вболівав Пригов, я вже не пам’ятаю, але в цей період він любив проявляти соціальну смиренність (вид епатажу інтелігентної публіки): мовляв, треба знати, чим цікавиться народ («цього народ не зрозуміє» — фірмовий вираз Сєви Некрасова), а народ цікавиться хокеєм із шайбою, значить, і я цікавлюся цим видом масової культури.
Так само він трактував свої відносини з ліберальними шістдесятниками, наприклад, з Ахмадуліною. Вона — зірка масової культури, і я, як соціально свідомий поціновувач культури, не можу не прийняти цю оцінку з повагою.
Схожим чином — через роки — розповідав він про першу зустріч із Бродським на одному поетичному фестивалі. Коментар Пригова: соціальна «притомність» змусила мене визнати, що Бродський посідає більш високе місце в соціальній ієрархії. І я тому ставився до нього з усією можливою повагою. Особистим відносинам це не допомогло: Бродський найчастіше хвалив другосортні вірші, близькі до його традиції, конкурентів недолюблював. Тим паче конкурента естетично контрастного.
Але я про телевізор, який Пригов дивився у брежнєвські час і навіть уболівав за якусь московську команду. Здається, за ЦСКА, що було для мене ще жахливіше, однак Пригов якось пояснив свій вибір, я просто забув пояснення.
Але ось минають роки, ми давно з Приговим задушевні співрозмовники, цілком відверті (наскільки міг бути відвертим Пригов). А може, це було просто прагнення до інтелектуальної чесності. Відвертості, психологічно вмотивованих розповідей він уникав. Тільки одного разу, пам’ятаю, несподівано сказав: що син із невісткою пролили на онука окріп. В результаті виявилося нічого страшного, але він, видно, хвилювався й тому розповів. Без подробиць і докорів.
Але повернімося до телевізора, пам’ятаю, говоримо ми якось про те, як важко робити одну й ту саму справа рік у рік. Наша писанина. І Пригов каже: «Я дивуюся (написав «дивуюся» і відразу зрозумів, що це не приговське слово, він сказав якось інакше, але сенс такий), як ви можете писати й писати, і не втомлюєтеся. Я ось давно вигадав такий поділ праці: вдень я пишу, а вночі малюю. І якби не було у мене цього перемикання, я не знаю, як би я витримав цю рутину. Малюю я виключно для себе, і за ніч у мене з’являється кілька нових малюнків, головне в яких — техніка.
«А це вас не стомлює?».
«Стомлює, але я ж цього й хочу: телевізор і кіно я не дивлюся, треба ж якось вбити час?».
Він саме так і сказав: вбити час, не намагаючись знайти більш піднесеного пояснення (на кшталт, я зневажаю другосортне радянське/пострадянське телебачення або в мене немає часу, щоб витрачати його даремно: ні, мені треба вбити час). Що просто свідчило про ту довірливість, яка між нами була. Йому хотілося говорити про себе точно, і саме з максимальною доступною для нього точністю він і говорив.
Це не означає, що він був однаковим у різні моменти. Скажімо, п’ятнадцять років тому він, навмисно епатуючи нового знайомого, тобто мене, повідомляє, що боїться пропустити телевізійну трансляцію хокейного матчу. А вже в іншій епосі, здобувши славу, каже, що не може дивитися телевізор, а щоб убити час, перемежовує написання віршів і малювання, дуже часто простою кульковою ручкою.
Часто він дарував мені свої малюнки, я зберігав їх у великій теці на високій книжковій шафі, а якось вирішив їх повісити, і вийшло так багато, що Пригов, який приїхав вчергове до Пітера з подивом дивився на свої ж роботи на моїй стіні. «Щось забагато у вас цього Пригова», — сказав він, мені навіть почулося невдоволення в голосі: «І звідки у вас, Михайле Юрійовичу, стільки малюнків Дмитра Олександровича, колекціонуєте?».
«Пригов дарував і дарує».
«Невже так багато? То скільки років знайомі? Облиште, дарованому коневі в зуби не заглядають, зробите статок після смерті автора».
«Обов’язково», — пообіцяв я з ввічливості, сумніваючись, що ці малюнки можуть зрости в ціні, як картини Ван-Гога.
Але жодного статку, звичайно, не заробив, хоча й не знаю, скільки коштують тепер приговські малюнки із серії «Бестіарій» і чи не викрали їх з моєї квартири у Пітері. Треба буде перевірити. Із собою в мене маленький приговський експромт, зроблений на одній спільній конференції в Берліні. Як людина нервова Пригов мучився, швидше за все, просто слухаючи, а не кажучи сам, ось він і черкав ручкою, а потім дарував.
Але ж ми про телевізор: ранньої пори романтичного московського концептуалізму Пригов дивиться телевізор, причому в найбільш популярних і низькопробних ( як вважалося) формах. А через добу, рятуючись від нудьги (нудьга — це і є надлишок часу), пише картинки й малюнки. По колу. Ось так ми епатуємо своїх друзів: спочатку телевізор плюс, а потім телевізор мінус.
