Речі, варті захисту
Кілька міркувань після вистави на Андріївському, 13
Позавчора на честь Міжнародного дня музеїв у Київському музеї Михайла Булгакова відбулася святкова вечірка на тему «Музейна мода та дрес-код». Говорили про музеї та одяг, принагідно цитували Булгакова: «Кіно — це погоня, театр — це перевдягання». Певна театральність завжди була притаманна «Дому Турбіних» (це — концептуальна назва основної експозиції); центральною подією вечірки стала хореографічна композиція Федора Возіанова та Артема Гордієва «Танок комірців та манжетів» на музику київської композиторки Вікторії Польової.
Музика написана доволі давно саме для створення відповідної атмосфери в кожній із залів експозиції. Ніхто ще не намагався втілити її в русі. Танок виконували троє танцівниць у чорних сукнях, з мереживними білими комірцями і манжетами, спеціально виготовленими Возіановим для вистави. Власне, оці акценти білого, що ідеально римувалися з основним кольором інтер’єрів Дому, та звукова палітра Польової давали відчуття саме того театру-перевдягання, про який говорив Булгаков і який у найбільш дієвий — пластичний — спосіб, стараннями танцівниць, викликав настроєві асоціації з романом «Біла гвардія», п’єсою «Дні Турбіних», ширше — з контекстом їхнього написання.
Історія, мистецтво і сучасність часто вступають у доволі дивні стосунки. Є певна іронія й водночас справедливість, наприклад, у тому, що, при великоруських переконаннях автора «Майстра і Маргарити», музей його імені є одним із найяскравіших і найдієвіших осередків українства серед мистецьких закладів Києва. Є й інша колізія: як і тоді, коли відбуваються події «Днів», на сході України стараннями настирливого сусіда знову піднімається хвиля агресії; але історичний час, на щастя, рухається по спіралі, а не по колу — й ті міста, в яких агресор за давньою звичкою розраховував на підтримку, виявилися — несподівано навіть для самих себе — геть інакшої думки й про Росію, й про окупацію Криму, й про «руську весну».
А ще наш брат і наша сестра інтелектуал(ка), трапляється, в нападі рефлексій мучить себе думкою про те, нащо взагалі мистецтво з культурою в ту мить, коли там, на фронті, діється те, що діється. Так ось цей вечір у музеї сам по собі є відповіддю: хлопцям на фронті має бути щось варте захисту.
