Софіти
Трієр одразу встановлює повну ясність. Жодних вивертів і недомовленостей: будинки позбавлені стін, земля – обрію. Всі будівлі окреслені білим на підлозі, наче збільшена курсова початкуючого архітектора; пейзаж, по суті, відсутній, оскільки Доґвілль обмежений прямокутним майданчиком – останнє задає вихідний план згори. Опале листя восени, сніг узимку вкладаються чітко по контурах, не потрапляючи в "кімнати". Ляскають неіснуючі двері, гримить ланцюгом пес Мойсей, також разом зі своєю конурою поспіхом накиданий на коні. Усамітнений, абсолютно прозорий маленький світ. І його мешканці, на перший погляд, нескладні і зрозумілі.
Умови існування виконавців повсякчас нагадують про театральність дійства. Адже порожній простір фільму має певні властивості. За відсутності сценографічного членування, він структурується тілами акторів. Інший засіб роботи з таким середовищем – освітлення. Його роль зростає надзвичайно. В такій ситуації світло засвідчує сам факт наявності персонажа, якого можна “увімкнути” чи “вимкнути” за допомогою спрямованого променя. Нас цікавить саме освітлення як базова зображальна складова “Доґвілля”.
Власне, співіснування Ґрейс (Ніколь Кідман) і Доґвілля побудоване як гра світла. Сюжет підтримується наявною світловою партитурою: від балачок про атмосферні ефекти на східному узбережжі зі сліпим Маккеєм і провокації Ґрейс із завісою в його домі до повного червоного місяця у розв’язці після знищення містечка пожежею. Кожного разу, коли Ґрейс треба прийняти важливе рішення, той чи той відтінок світла стає їй в нагоді. На початку денне світло, що змінилося, підкреслило скромну красу Доґвілля, привітність і сердечну простоту його жителів. Це було основним мотивом, який виявився нагальнішим навіть за потребу переховуватися. Вже як наслідок аборигени полюбили Ґрейс, і вона полюбила їх.
З другого боку, доґвілльці, кожен по-своєму, лишаються єдиними непроникними для світла об’єктами. Генсони підробляють старовинне скло, Том стверджує, що він шахтар, хоча нічого не робить, його батько постійно прикидається хворим, Маккей удає зрячого тощо; забагато фальшу. Схожа спочатку на незначне відхилення, на збій у накатаній історії про невибагливих і добрих людей, ця незрима тінь, питома вага якої збільшується по експоненті, накриває доґвілльців з головою. Той же порожній простір закріплює перетворення містечкових простаків на співучасників, а потім на чудовиськ, з абсолютною безжальністю: нема порятунку й прихистку, ані шпариночки, де можна сховатися. Будь-який погляд на Грейс дорівнює акту оволодіння покірливою утікачкою.
І ось вирішальна зміна тону: в останній частині місячне сяйво, що раптово впало на вулицю В’язів, виявляє всі виразки Доґвілля. Містяни стоять нерозрізнимими, напівтемними, але чітко окресленими масами. Майже не видно облич. У цей момент Ґрейс, яка ладна була пробачити своїм мучителям геть усе, обирає для них смерть. Тінь має знати своє місце.
А воно там, де невідворотність – край кадру, кордон знімального майданчика, відлік часу, – передбачена й прорахована, там, де все можна почати, змінити або завершити одним обертом рубильника. Адже і тінь, і світло складають сутність кіна, його будівничу матерію. Приреченість міста Мойсея є приреченістю кінообразу. Тож світло набирає сили фатуму – нехай метафоричної, але від того не менш невблаганної.
Ані зрада доґвілльців, ані втрата віри, ані вбивчий фінальний вибір, а відчуття цієї фатальної межі, з якої свобода персонажа зривається в передбачене автором небуття, робить фігуру Ґрейс істинно трагічною, а світлотінь “Доґвілля” повною прихованих співзвучностей, і ось одна з них, чужими словами:
Прощай Прощай
На горло скаране сонце
Доґвілль/Dogville (Данія – Швеція – Франція – Норвегія – Нідерланди – Фінляндія – Великобританія – Німеччина – Італія ¬¬– Японія – США, 2003, 177’); режисер і сценарист: Ларс фон Трір, оператор: Ентоні Дод Ментл; використана музика: Антоніо Вівальді та пісня Young Americans Девіда Бові; актори: Нiколь Кідмен, Гарріет Андерссон, Лорен Беколл, Жан-Марк Барр, Пол Беттані, Блер Бравн, Джеймс Каан, Патрішіа Кларксон, Джеремі Дейвіс, Бен Ґаззара, Філіп Бейкер Голл, Удо Кір, Стеллан Скарсґорд, Хлое Севіньї; текст читає Джон Герт. Виробництво: Zentropa Entertainments та інші.
В статті використано вірш Гійома Аполлінера.
