Сьогодні
Джунглі палають від напалму. Над полум’ям летить гвинтокрил. Капітан Вілард розплющує очі в готелі в Сайгоні. Лунає пісня Джима Морісона «Кінець».
Так дивно. На самому початку фільму повідомляють: «Це кінець».
Нещодавно я його передивився. Вперше, після тривалої перерви — на великому екрані, у тригодинній версії і так, як замислив режисер — без початкових та фінальних титрів.
Уже з усім фестивально-критичним досвідом все одно бракує інструментів для опису: крім сюжету, діалогів і вражаючих кадрів, тут закладено ще щось невимовне, якась гіпнотична (іншого слова не добереш) складова схована глибоко під поверхнею, мов течія в річці, якою пливуть приречені герої — вона підхоплює непомітно, але щойно ти втрапив у неї, опиратися вже не можеш. Кожна зупинка й зустріч на цьому шляху — тигр у хащах, куди необачні вояки прийшли по манго, валькірії Вагнера при атаці гелікоптерів, напалм, вилитий на джунглі, аби покататися по хвилях на дошці, напівголі дівчата з «Плейбою» серед безконтрольного натовпу солдатів, підсвічений, мов різдвяна ялинка, й безперервно розстрілюваний міст — поріг, що підвищує безумство.
Нескінченні смерті та руїни поступово сплітаються в суцільну моторошну галюцинацію — особисто твою. Жах війни розриває конкретні рамки, стає інфернальним, подібно розпеченому Уроборосу змикається в голові. Саме про це шепоче вмираючий полковник Курц, цими словами завершується фільм: «Жах... Жах...»
Капітан Вілард виконав наказ. «Відсторонив» Курца, що втратив усі межі, просто в серці пітьми. Капітан відпливає з єдиним уцілілим, але збожеволілим підлеглим назад у Сайгон.
Мені боляче відпускати тебе,
Але ти ніколи не підеш
за мною.
Кінець сміху й сліз,
Кінець ночам, в які ми
намагалися померти...
Це кінець.
Останні образи — обличчя Віларда, непрониклива скульптура Буди, палаючі джунглі і гвинтокрил над ними. Титрів немає.
Титрів немає.
Джунглі палають. Над полум’ям — гвинтокрил.
Капітан Вілард розплющує очі в готелі в Сайгоні. Лунає пісня «Кінець». Апокаліпсис — сьогодні.
