Сусідка
У першій з “Трьох історій” Муратової нам пред’являють труп уже постфактум, як доказ скоєного. Чи як наслідок невдалого жарту.
Труп, загорнутий у поліетилен, покладений у вузьку й високу шафу, тягне на візочку Тихомиров, герой Сергія Маковецького. Везе до котельні, до приятеля Гени (Леонід Кушнір), щоби той спалив тіло.
У котельні №6 кочегар Гена стежить за тиском, підкидає вугілля в топку. І пише на друкарській машинці вірші, відчутно патологічні:
“Боль выгрызла окна глаз
Там, в космической глубине подвала
Плакал ребенок звездами слез
Собака раздавленная подвывала”.
У душовій в нього живе гей на ім’я Веніамін Андрійович, або просто Венєчка, котрий заборгував кочегарові грошей. Борг Венєчка відпрацьовує, розважаючи господаря виконанням класичних арій та надаючи послуги клієнтам, з котрими його зводить Гена. Двоє з тих клієнтів починають загравати з гостем, пропонуючи йому злягання спочатку за гроші, а потім задарма, по любові. Зіткнувшись з неадекватністю Тихомирова, ображено усамітнюються з Венєчкою. Палає топка, світить сонце, Гена римує, оголений тенор виводить “Таємні сльози” Доніцетті; робота, поезія, спів, флірт, секс, торгівля в її найприбутковішому варіанті, себто торгівля тілом: фізики і фізіології так багато, що ця вітальна перенасиченість аж ніяк не передбачає смерті, тим паче насильницької.
Герой Маковецького згадує про двох жінок: про Клавдію, дружину - так і говорить з гоголівським острахом: “Клавдія, дружина”, - і про свою безіменну, але надто активу сусідку. Так само є дві шафи: одна стоїть під стіною котельні, раз-у-раз зловісно відчиняється, блискаючи дзеркалом на увесь підвал, друга, з доволі елегантними дверцятами, до пори надійно замкнена.
Тимчасом до списку гріхів додається обговорення різних способів убивства всепроникливої співмешканки: сокирою по голові (“а ти візьми сокиру і хрясни її сокирою по голові! Або як хочеш – я прийду і хрясну!” – пропонує натхненний Гена), залізною трубою знов-таки по голові, перерізати горлянку. Адже сусідка – зло. Вважає комунальну квартиру своєю. Приходить прямо на роботу Тихомирова скаржитися його начальству. Претендує на його мило. Кумедним усе те виглядає аж до зізнання, чепурненько видрукуваного гостем у найліпших традиціях пекельної бюрократії на протокольній машинці посеред білого аркуша, все як слід: “я вбив свою сусідку”. Остання майже одразу (пропущено навіть момент відкривання дверцят) являється таким собі сюрпризом, фамільним “кістяком у шафі”; кепський анекдот стає імперативом історії, як пізніше у “Другорядних людях”. Літературний блуд віршів і розмов поступається місцем справжній – кінематографічній – пригоді.
Убієнна, молода приваблива жінка, лежить горілиць, гола. На горлі – глибокий і широкий розріз, кров натекла в яремну западину, утворивши мініатюрне озерце, в котрому відбивається світло, що струменить у підвальні вікна. Надворі, наверху, чудовий весняний день, ще й якесь церковне свято (!). Рука одного з друзів кілька разів поспіль то розкриває тіло, то знову накриває поліетиленом; тепер всі рими і рефрени підпорядковані несподіваному і безперечному сенсу. Випавши з розмови у реальність котельні, сусідка є унікальною в тому підземеллі, бо не включена до жодної прогресії, нікому і нічому не симетрична; вона чужа й мертва у тісному – порочному - колі більш ніж живих спільників, приятелів, коханців. Її поява кричущо, абсолютно непристойна.
Саме такої страшної безсоромності і бракувало карикатурному одностатевому inferno, щоби стати справжнім.
“Три історії” - новела “Котельня №6” (1997, Україна-Росія, 110`), режисура – Кіра Муратова, сценарій: Ігор Божко (“Котельня №6”), Рената Літвінова (новела “Офелія”), Віра Сторожева (новела “Дівчинка і смерть”), оператор: Генадій Карюк; актори: Олег Табаков, Сергій Маковецький, Рената Літвінова, Ліля Мурликіна; виробництво: продюсерська фірма Ігоря Толстунова, НТВ-Профіт, за участі міністерства культури України та Одеської кіностудії художніх фільмів.
