Священні дисонанси
У моїй бібліотеці є дуже цікава книга - перевидання двох робіт історика Абрама Рановича «Першоджерела з історії раннього християнства. Античні критики християнства» (Москва, 1986). Там зібрані витяги з трактатів античних авторів перших трьох століть нашої ери - як на захист, так і проти християнства, яке тоді тільки набирало силу, а також критика єресей всередині самої церкви. Ніякої «пропаганди атеїзму» - виключно першоджерела.
Надзвичайно пізнавальне читання.
Наприклад, стовпництво - феномен, що виник задовго до християнства - в оригіналі виглядав менш... благопристойно.
«Пропілеї храму повернені на північ, їхня висота близько 30 сажнів. У цих-то пропілеях і стоять фалли висотою в 30 сажнів, споруджені Діонісом. На один з цих фаллів два рази в рік залазить людина і залишається на його вершині протягом семи днів... Я думаю, що й цей обряд відбувається на честь Діоніса. Моя думка підтверджується тим, що при посвяченні фаллів Діоніса, як відомо, на них ставлять людські фігурки з дерева; навіщо це робиться, я не можу пояснити, але мені здається, що людина, яка влазить на фалл, наслідує цим дерев'яним чоловічкам. Піднявшись нагору, чоловік спускає вниз довгу мотузку, заздалегідь припасену, і на ній підтягує все, що йому потрібно, - дерево, одяг, знаряддя. За їхньою допомоги він влаштовує собі курінь, де й сидить, залишаючись на фаллі, протягом згаданого числа днів».
(Лукіан, «Про Сирійську богиню»)
Про ставлення до влади, котра, як відомо, в ті часи на гуманізм не страждала:
«Християнин нікому не ворог, а тим менш імператору, знаючи, що бог його поставив імператором і що його треба любити, поважати, що треба надавати йому почесті, молитися за здоров'я його і про благополуччя держави, доки світ стоїть. Отже, ми вшановуємо імператора стільки, скільки нам дозволено вшановувати його, і тою мірою, якою він сам цього має бажати. Ми визнаємо його за людину, яка зберігає дану йому від бога на спадок владу, яка поставлена богом і яка нижча одного тільки бога. Імператор, звичайно, схвалить подібних шанувальників, тому що ми, ставлячи його нижче тільки бога, визнаємо його вище за всіх людей. Ми також приносимо жертви за благоденство імператора, але приносимо їх єдиному нашому і його богу, а жертви ці - молитви, запропоновані нам богом...»
(Тертуліан, ad Scapulam)
Три нижченаведені цитати навіть якось коментувати незручно.
«Ви ж, раби, коріться своїм панам, як образу бога, по совісті і зі страхом».
("Дідахе" (Вчення дванадцяти апостолів))
«Скільки багаті винні Христу, який відшкодовує їм збиток: якщо був у них невірний раб, Христос навертає його і не говорить йому: залиш свого пана».
(Августин)
«А жінки їхні чого тільки собі не дозволяють? Вони насмілюються вчити, вступати в дебати (sic! - ДД), заклинати, обіцяти зцілення, а може бути, й хрестити».
(Тертуліан)
Окрема глава присвячена роботам Порфирія - видатного філософа неоплатонічної школи. Його критика християнства була настільки детальною та аргументованою, що в 448 році імператори Феодосій і Валентиніан Августи наказали просто спалити його книги. Багато уривків, на щастя, збереглося у вигляді згадок у інших авторів.
«Дослідимо ось хоча б наступне: як це в країні юдейській паслося тоді так багато свиней - найбрудніших тварин, здавна ненависних іудеям, і як це всі ці свині потонули за наявності не глибокого моря, а озера?..
Розберемо ще одне вислів, ще більш безглузде, а саме: "Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому в Царство Боже". Таким чином, якщо якийсь багач, що утримувався в житті від гріхів - вбивства, крадіжки, перелюбу, отруєнь, клятвопорушення, осквернення могил, пороку святотатства, не може увійти в так зване царство небесне, то яка користь праведному від його праведності, якщо він випадково багатий? З другого боку, що перешкоджає біднякам здійснювати всілякі нечестиві злочини? Адже (по-вашому) не чеснота відкриває людині небеса, а бідність і матеріальна скрута; бо якщо багатство замикає небо перед багатим, то на підставі принципу протилежності бідність уводить у нього бідних. Природно, що людина, яка сприйняла це вчення, ні в що не ставитиме чесноту й неухильно прагнутиме тільки бідності і найганебнішого, якщо бідність здатна врятувати бідного, а багатство закриває перед багатим чисту обитель. Мені тому здається, що ці слова виходять не від Христа, якщо він узагалі дав зразок істини, а від наших бідняків, які бажали шляхом такої балаканини відняти майно багатих».
І завершальним акордом наш старий друг - кривавий наклеп.
«Кажуть, що посвячуваному в їхнє (християн - ДД) товариство пропонується немовля, яке, щоб обдурити необережних, покрите борошном, і той, обманутий видом борошна, отримавши пропозицію зробити невинні ніби удари, завдає глибокі рани, які умертвляють немовля, і тоді - о нечестя! - присутні з жадібністю п'ють його кров і поділяють між собою його члени. Ось якою жертвою скріплюється їхній союз один з одним, і усвідомлення такого злодіяння зобов'язує їх до взаємного мовчання».
(М. Мінуций Фелікс, "Октавія")
Закріпившись як панівна релігія, християни з великим задоволенням стали слово в слово повторювати те ж саме стосовно іновірців.
Ось уже воістину, «немає нічого нового під сонцем» (Проповідник).
На щастя, ми живемо вже в більш-менш раціональні часи.
Принаймні, хочеться в це вірити.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
