Це не фільм. Це не фільми
Минуло два дні Берлінале
«ТАКСІ», Джафар ПАНАГІ: Звичайно, це не фільм.
Перед опальним іранським режисером Джафаром Панагі стояло завдання не для слабких розумом: зняти фільм, не знімаючи його. Верткі, розпещені можливостями європейці накладають на себе добровільні покути, складають Догми на допомогу, а тут можна за звичайну зйомку загриміти до в’язниці.
Панагі звинуватили в антиурядовій діяльності 2010-го, засудили до шести років домашнього арешту та на 20 років заборонили знімати, спілкуватися з пресою та іноземцями (щось знайоме з історії української літератури, правда?)
Так от, «Таксі» — вже третій фільм після оголошення вироку.
Що зробив Панагі? Він влаштувався працювати таксистом. А в таксі є камера-відеореєстратор — обов’язковий елемент безпеки. Так-так, водій нічого не знімає — він всього лише стежить за безпекою. Так і каже в першому ж епізоді: мовляв, ось, пристрій для забезпечення безпеки.
Його племінниця, жвава й гостра на язик дівчина, яка підсаджується пізніше, всього лише вчиться режисурі й тому фіксує все, що бачить на свою побутову камеру. І це не Панагі, а підібраний ним спритний товстун — продавець дисків — знімає на камеру телефону те, що відбувається в салоні, а відбувається те, що туди ввалюється дама із закривавленим чоловіком, котра волає благим матом, щоб їхати до лікарні, бо бідолаха жорстоко постраждав у дорожньому інциденті, й він хоче записати заповіт на відео, що все залишає коханій дружині, хоча насправді помирати не збирається. Періодично Пангі впізнають — о, ось він, знаменитий Панагі — й запитують: ось цей діалог між вчителькою та злодієм, який вважає, що інших злодіїв потрібно вішати — це ж насправді сцена, яку він зрежисував, точно, це автоцитата з його ж «Багряного золота»? А які фільми варто подивитися? А от у мене для вас є новий диск. Ось вам 5-й сезон Walking Dead, а ось «Опівночі у Парижі», а ось й «Одного разу в Анатолії». Манія кіно комічна, як і будь-яка манія, як манія влади регулювати кіно (перелік обмежень для кінематографістів-початківців у викладі племінниці неможливо слухати без усмішки), але тут той випадок, коли і людожери бувають смішні.
Простий і багаторазово використаний сценарний прийом: таксист возить людей, і в його машині розгортаються різні історії — у Панагі набуває свіжості, яка місцями просто обпалює, тому що він — прекрасний не тільки режисер, але й актор — працює на межі повсякденності й кіно, документа та ігри, одночасно створює історії і думає вголос про суть того мистецтва, яким займається. Що цікаво, кожен у цій дивній реальності або щось знімає, або потрапляє до об’єктива — від молодят і малолітніх жебраків на вулиці до ув’язнених у в’язниці. І як у такому світі, пронизаному сфокусованою оптикою, визначити місце симуляції і факту, а, головне, що в ньому можуть діяти правила, які накладаються цензурою: кого і як можна знімати, а кого — ні? Позитивні персонажі не носять краватку й повинні називатися іменами мусульманських святих — але щойно в машині побувала порядна й добра людина в краватці, яка не хоче видавати дрібного злочинця («Як він виглядає? Як хто завгодно»), бо той лиходіє не від хорошого життя і за законами ІРІ може бути страчений. На повсякденну дійсність і на фікцію кіно накладається виморочна реальність ідеології — і Панагі віртуозно управляється з усіма трьома, постійно їх зіштовхуючи й при кожному такому зіткненні отримуючи енергію справжнього мистецтва.
Так акт обману цензури перетворюється на ажурної краси фільм — одночасно і комедію, і високу драму, і маніфест опору, і трактат про природу кіно.
Іншими словами, «Таксі» — ще одна блискуча вправу на тему «Це не фільм» (так називалася перша картина Панагі, знята під домашнім арештом).
Про цей не-фільм хочеться говорити й говорити. З великою часткою ймовірності він отримає один із головних призів Берлінале; ну а мракобісна преса й записні моралісти Ірану просто піною захлинуться від обурення.
Тільки б ніхто не постраждав.
«НІХТО НЕ ХОЧЕ НОЧІ», «КОРОЛЕВА ПУСТЕЛІ», «45 РОКІВ», «ВІКТОРІЯ»: жуйка фестивальних буднів
Паралелі в програмі почалися з першого дня: «Ніхто не хоче ночі» іспанки Ізабель Койшет і «Королева пустелі» Вернера Герцога (США) — мелодрами за мотивами реальних подій про те, як самостійні, сильні жінки — у виконанні Жюльєт Бінош у першому випадку та Ніколь Кідман у другому — йдуть через пустелю, перша — через снігову, друга — через піщану. В обох фільмах протагоністки, що погано грають, в обох — доволі банальні діалоги, в обох сценарне виконання не піднімається вище мелодрами. Щоправда, важлива відмінність «Королеви пустелі» в тому, що там, хоча б місцями, трапляються кадри дивовижної краси — відразу згадуєш, що цей режисер колись, у зовсім іншому житті, зняв «Войцека», «Кожен за себе і один Бог проти всіх» та «Фіцкаральдо ».
В іншому — на жаль. «45 років» (Ендрю Хей, Британія), втім, виявилися ще гірші, хоча там і була Шарлота Ремплінг. А може саме тому, що вона там була. Про «Вікторію» (Себастіан Шиппер, Німеччина), яка зроблена з претензією на молодіжно-кримінальний трилер (тоді як «45 років» претендують на психологічну драму про людей похилого віку), можна сказати тільки одне: якщо розчарування благополучної дівчини через виключення з консерваторії достатньо як мотиву, щоб взяти участь у збройному пограбуванні, то я тоді — Ніколь Кідман.
Ну і останнє: сьогодні, тобто вже вчора, з’явилося голосування у фестивальному випуску журналу Screen International. Там на останній сторінці є табличка, в якій півдюжини критиків із провідних видань виставляють свої оцінки навпроти назв конкурсних фільмів, а потім фільм отримує середній бал (трохи не написав — середній палець). У «Таксі» — 3,1 бали з 4. Але «Таксі» — не перший. Перші — «45 років» — 3,9.
Напевно, це все-таки жахливо правильно, що я за офіційним статусом не кінокритик, а «оглядач відділу культури».
