Весна для Гітлера
«Весна для Гітлера». Знаєте цю назву? Так зветься мюзикл, точніше, частина культової комедії Мела Брукса «Продюсери». 1960-і роки, двоє театральних продюсерів (один із них є євреєм, між іншим) задумують аферу. Для її реалізації вони мають поставити мюзикл, який сто відсотків провалиться після, а краще під час прем’єри. Для шоу беруть лібрето, написане абсолютно безумний нацистом, режисером наймають манірного чоловічка, який все інтерпретує на користь ЛГБТ-проблематики, а головним актором запрошують гіпі-хлопа, що моцно сидить на ЛСД. Оця компанія і робить виставу про Гітлера. Гітлер говорить там білими віршами в дусі бітників, а танцюючі СС-штурмовики організовуються у свастику по типу «калейдоскопів» дівчат-із-бурлеску. «Начувайся, Європо, ми рушаємо у велике турне!». Продюсери в щоці: на шоу, яке берегів не бачить, очікує шалений успіх.
Тепер «весною для гітлера» звуть удалі спроби максимально знизити патетику в обговоренні якоїсь суспільно болісної теми, профанувати колективну травму, десакралізувати її контекст. Власне, колективну, власне, суспільну, власне, контекст. Пореготати разом над нацією-країною-державою, котра послизнулася на підкинутій банановій шкірці. Коли людина падає – це смішно: принципи класичної комедії такі. Коли цілий народ гепнувся – чому це не має бути смішним? Ніколи такі сюжети не регочуть над індивідуальним особистим болем на межі терпіння.
Коли «весну для гітлера» зробити вчасно і грамотно, то терапевтичний ефект її нереально високий. А от обрати мить для такого таки дуже і дуже складно. Зрештою те, що в «Продюсерах» мюзикл став хітом, здивувало всіх; і в цьому правда – передбачити реакцію спільнот на такі провокації неможливо.
Ми схильні романтизувати біль і жах. Пережитий біль робить нас кращими людьми? Жах загартовує? Дзуськи! Біль і жах роблять нас зболілими і переляканими. Що не вбиває робить нас сильнішими? Аякже! Що не вбиває, робить нас покаліченими. От про те, що сміх буває невчасним, всі чули. А хтось колись міркував, що й сльози бувають невчасними? Весна для Гітлера – це завжди про невчасний сміх. Це завжди про профанацію високого страждання. Це про те, що біль нікого не робить кращим. Це завжди про невчасні сльози. Коротше, це завжди питання: над чим можна сміятися (та над всім, чисто над всім!) і як саме це зробити (а от тут уже відповідь неочевидна).
Бачили свіженьке новозеландське кіно «Кролик Джоджо»? Його опис шокує, відверто. Живе собі хлопчик, нормальний убердойч, відданий активіст-гітлерюнґер. Трішки самотній, трішки нервовий – уявляє собі друга, який пояснює йому незрозумілі речі зі світу дорослих. В ролі уявного друга – Адольф Гітлер. Так, кіно про уявного друга Гітлера, зняте в легковажній картун-стилістиці з обоймою прекрасних характерних комедійних акторів.
Це таки комедія. І вона смішна – до певного моменту. «Так, ти не вмієш в свої десять років зав’язувати шнурки, але ти – відданий нацист і таааакаааа милота!». Це репліка уявного Гітлера, адресована юному Джоджо; Гітлер віщає як гібрид коутча з особистісного зростання і чірлідера. Перед нами мусять розгорнути критику всяких мотиваційних практик. З’їзди нацистської партії (включно з хроніками Нюрнберга) 1940-х у супроводі сіглу Бітлів «Я хочу тримати тебе за руку», під який жмутами втрачали свідомість і незайманість дівчатка 1960-х. Матимемо очевидно якесь узагальнення щодо природи фанатизму. І сумне, уявіть собі, яке сумне дитинство, коли тобі за єдиного друга – Гітлер. Хлопчик-нацист зустріне дівчину-єврейку, яку переховує його «несвідома» матір. Тут комедія закінчиться.
Тізер «Кролика Джоджо» шокував – його обговорювали в мережі виключно в істеричній тональності. Кіно ж зачарувало, розсмішило і… пригнітило. «Ви, либонь, чули, що у Гітлера всього одне яєчко? Це неправда. У нього їх чотири!».
Ой, скажете, що тій Новій Зеландії до Голокосту? Хай знімають веселенькі водевілі про капітана Кука і народ майорі! (Режисер кіна якраз майорі, до речі). Комедію-пародію на батальне кіно під назвою «1941» могли зняти тільки в Голівуді, а не на «Білорусьфільмі», теж таке скажете і певно що матимете рацію. Фарсову комедію «Смерть Сталіна» так само випускають в світ не ті люди, які пам’ятають, що фраза «похорон Сталіна» – це свідчення про масову гибель людей на тому похороні. Тут ще питання, чи успіх «Весни для Гітлера» на Бродвеї був би таким же масштабним, якби мюзикл той продюсери поставили в Національному театрі Мюнхена. Підозрюю, що ні. Для того, щоб в німецькій культурі з’явився комедійний твір про Гітлера мало минути чимало часу і відбутися чимало процесів по формуванню спільних спогадів про Другу Світову. Роман 2012 року Тимура Вермеша (в тому романі Гітлера воскресили в наш час, зомбі-Гітлер, прошу) і кіно за тим романом «Він знову тут» до 11 вересня і до ліквідації «терориста номер один» не мали жодного шансу на успіх. Сумнівне звання головного монстра в історії людства відійшло Бен Ладену, тож можна потроху починати оживлювати Гітлера-в-пеклі.
Пережили – почали забувати – пореготали. Не пережили – змушені пам’ятати – пореготали. Це два механізми «весни для Гітлера». Вони різняться, кардинально. «Весну для Гітлера» в 1960-х міг зняти тільки єврей. «Він знову тут» навіть у 2010-х не міг написати німець, Вермеш захрип уже у всіх інтерв’ю пояснювати, що він угорець і емігрант, і взагалі.
Недавно обговорювали в невеличкому колі польську фантастику, і зайшла мова про один роман. Його написав Іґор Остахович, називається книжка «Ніч живих євреїв» (відсилка у назві до класичного жахастика Ромеро «Ніч живих мерців» прозора). Поляк-плиточник живе в будинку, зведеному в межах колишнього Варшавського гетто. Одного дня з підвалу приходить мертва єврейська дівчинка, за нею слідує татусь, що колись був повстанцем у гетто. Вони зомбі. І все більше мертвих євреїв виходять на вулиці Варшави і тусуються в молах. (Не буває зомбі-історії без супермаркетів!).
Один із зомбі пояснить, що на поверхню їх прикликало забуття; найбільше порталів відкривається там, де є меморіальні знаки про Голокост. Пам’ятки є, пам’яті немає – і саме за таких умов мертві беруть реванш. Остахович таки пише жахастик про зомбі, а зомбі – це таки завжди помста занадто вдоволеному собою суспільству. Горор опрацьовує найглибші наші жахи, тому в цьому жанрі важать монстр, а не герой. А тепер спробуємо от у випадку Остаховича відрізнити першого від другого. Зомбі чи неонацисти? Вправа на розрізнення видів спричиненого зла буде риторичною.
І мені тут же нагадали про один подібний твір уже у нас. В той самий час, коли зомбоєвреї Остаховича виходять із підпілля, у нас починають апокаліпсис жертви Голодомору. В 2012 році оприлюднили «Хліб із хрящами» Михайла Бриниха.
В селі на Київщині відкривають горілчаний завод. В дешевому коньяку, який там виробляють, міститься ген канібалізму. Його вилучили з ґрунтів, що в них ховали померлих від голоду і розстріляних людожерів. Спочатку всі до смерті упиваються тим алкоголем, потім повертають як зомбі, оживлюють своєю активністю давнішніх жертв Голодомору. І починається апокаліпсис. І тільки священик-спецназівець з сокирою навпереваги мужньо стає на заваді голодній навалі. Ненадовго, бо його теж зжруть. Треш про зомбі-апокаліпсис із часів Голодомору. Звучить люто неприємно. А книжка – нереально добра і конче потрібна, бо як ще мислити пам'ять про Голодомор, коли в сусідніх хатах живуть нащадки канібалів і нащадки уцілілих, і нащадки тих, хто голод створив… А це уже легко уявити, правда? Живуть і мовчать, мовчать і живуть. І повертаються після смерті потворами, які напишуть на людських хатах одне слово: «Хліб!». Блюзнірство? Не без того.
Кордони прийнятного міняються – шалено швидко при тому.
В американському новенькому сіткомі був жарт: на гелоуїнську вечірку прийшла купа чоловіків у костюмах ліквідаторів ЧАЕС. Серіал про Чорнобиль став хітовим, костюм ліквідатора – чимсь на кшталт трико Супермена: дівчата віднині западають на протигази і резинові панчохи. Ділюся своїми тривожними враження від того жарту і припускаю: в Києві би костюм ліквідатора на Гелоуїн не зайшов, ми до такого ще не готові, бо надто свіжа пам'ять про катастрофу. І тут же мені кидають фото: на одній із київських підліткових вечірок виблискує людина в костюмі ліквідатора.
Дуже швидко поп-культура перепрацьовує біль на сміх. Подякуємо їй за те. Історична травма стає франшизою: Голокост зустрічає Голодомор, геноцид зі смаками, ідентичними натуральним, злочини проти людяності тепер із іграшкою в подарунок. Знаєте, і так теж можна. Знаєте, і так теж треба. Часом тільки так і треба.
Що у всіх цих випадках – від «Продюсерів» до ЧАЕС-Гелоуїну у сіткомі – спільного? Воно не смішне. Кумедне, гротескне, зле, саркастичне, глумливе, стьобне – і не смішне. Ні, ми сміємося – в спектрі від нервового гигикання до сардонінчого реготу, зрозумійте правильно, просто це не смішно. В тому фрагменті на прем’єрі вистави з «Продюсерів» найцікавіше відбувається не на сцені, а в партері – нам показують реакцію глядачів. Вони заскочені, обурені, злі, вони намагаються зрозуміти, вони встають, щоб піти, але раптом повертаються, вони розслабилися, вони регочуть. Це фази переживання горя, до речі, «в швидкій перемотці», де сміх означає прийняття наслідків. Коли ми натрапляємо на жарт над тим, над чим не можна буцімто сміятися, жарт абсолютно невчасний і нетактовний докорінно, нам не смішно, але ми сміємося. Щось виглядає настільки дурним і гротескним, що його не мало б існувати. Але воно існує. І я говорю зараз не про дотеп, а про те зло в минулому, що над ним жартують. І в цьому природа гумору: понижувати тривогу щодо чогось, що існує поза нашим контролем і нашою волею та готовність до наслідків. Ок, стартувало велике турне. Готуйте широкі посмішки.
