Вшанування національних символів
ситкоми замість монументів
Біографія Емілі Дікінсон найменше надається до тригодинних байопіків: вона не те, щоб пересічна (з точністю до навпаки), але майже позбавлена подій. З неї вийшло б цікаве кіно лише в тому випадку, якщо до Емілі приставити режисера, який за прикладом Еда Харріса в «Шоу Трумана» буде влаштовувати сюжетні пакості герою, який не підозрює, що за ним спостерігають. Спойлер: таке з її біо і зробили нині.
Емілі народилася в Новій Англії, в шанованій пуританській родині. Її батько був конгресменом США. Були ще старший брат Остін і молодша сестра Лавінія. В 1840-у Дікінсон поступає на навчання в престижну Академію Амгерста, де проводить наступні сім років. Це її найактивніші соціальні часи, з дівчатами, з якими тоді познайомилася, вона листуватиметься довгі роки. Одна з її шкільних поруг (С’юзен) стала першої дружиною Остіна. Стосунки між жінками були насиченими і непростими: Емілі написала невістці сотні листів, часто не очікуючи відповіді на попередні. Пристрасні зізнання в любові, такі саме пристрасні звинувачення в неувазі до себе, образи – і до повного розриву. Остін цю жінку так само покинув, і одружився знову. Друга невістка Дікінсон ніколи наживо не бачила, в той час поетка уже не виходила з кімнати. Але це уже було згодом.
1847 року Емілі закінчує Академію і переходить до навчання у жіночу семінарію поблизу. І тут щось сталося. За лічені тижні її з семінарії забирають батьки, з невідомих причин. Дікінсон назавжди поселяється в їхньому будинку. В житті вона мала три подорожі: до Бостона, до Вашингтона і до Філадельфії, але від 1855 року не відходила від будинку більше, ніж на шість кілометрів. Це відстань її піших прогулянок. Здебільшого ж Дікінсон проводила час в своєму садку, була вправною квіткаркою. Згадують, пекла смачнючі тістечка. А згодом просто припинила виходити з кімнати. Більше тридцяти років.
Весь цей час вона активно листувалася. Навіть палко закохувалася, двічі: обидва рази в значно старших за себе священиків. І писала вірші, багато. Поетичний спадок Дікінсон – більше як 1800 творів. За її життя було опубліковано десь сім-вісім її поезій, і то жорстко виправлених, переписаних редактором. Після її смерті архів знайшла сестра Лавінія. Виконати волю Емілі і спалити рукописи вона не змогла. Так почалася відтермінована літературна слава Емілі Дікінсон.
Була уже не одна спроба зняти за біографією Емілі Дікінсон кіно. 2016-го вийшла найнудніша в світі кіношка «Тиха пристрасть» (режисер Теренс Девіс). Кіно отримало високу оцінку від тих, хто спромігся додивитися його до кінця, але оцінка ця звучала так: «Шедевр настрою» (так називають кіно без притомної історії). За пару років режисерка Мадлен Олнек випустила в світ стрічку «Дикі ночі з Емілі», лесбійську романтичну драму про Емілі та її братову. Олнек зняла хуліганське кіно, в якому довела до абсурду побіжне припущення істориків літератури про бісексуальність Дікінсон (в її текстах ця тема очевидна, але не факт що біографічно підставова). Кіно це глядачі не особливо помітили, і нічого від того не втратили.
Дікінсон – національна поетка, від поетів Емілі Дікінсон і Волта Вітмена відраховують поступ модерної американської поезії. Про таких людей знімають фільми охоче і часто. Скільки кіно про Тараса Шевченка ви бачили, включно з 12-серійним серіалом? Чи могли не помітити ажіотаж, з яким очікують на нову екранізацію біографії Лесі Українки? Розголос, яке набуло відверто невдале кіно про Василя Стуса, дивує? Але саме з Дікінсон склалася навдивовижу незвична ситуація. Вона нарешті дочекалася адекватного(!) відтворення на екрані. І виявилося, що корелює з її над-складними текстами і екстраординарним стилем життя жанр комедійного серіалу. Одна з небагатьох літераторок, яка ставилася до себе і до життя гранично серйозно, і, правду кажучи, не мала почуття гумору. Але бачите ж, ситком.
2019-го запустився серіал під назвою «Дікінсон» (виробництво Apple TV+, авторка серіалу Гелен Сміт, нині серіал продовжений на другий сезон). Rotter Tomatoes відзначив стрічку рейтингом 74%, з середньою оцінкою 6.45-10. Metacritic дав 66 зі 100 балів. Дуже непогані показники для такого суперечливого і нішевого продукту. Постать Дікінсон, вона наче тест на актуальність певної субкультурної поведінки: її можна зробити готом, істеричкою, латентною і відкритою лесбійкою, генієм, ексцентриком, трансгендером, мазохісткою, еко-активісткою. Наразі нова відносно іпостась – бунтівний підліток. (Так, це знову модно, але тепер підлітками таким може бути і сорок плюс, якщо хочеться).
Зав’язка серіалу: Остін робить пропозицію щойно осиротілій С’ю, С’ю є коханкою Емілі, до Емілі сватається Джо, друг Остіна. А на тлі: запуск будівництва залізниці, вечірки, відвідини відомих письменників, переодягання в чоловіків, щоб нишком потрапити на наукову лекцію, імітація смертельної хвороби, азартні ігри абощо. Фінал сезону: відбувається весілля Остіна і С’ю (уже сильно вагітної), Емілі оплакує смерть Бена, в якого по ходу сюжету закохалася і якому віддалася. Дікінсон живе неочікувано бурхливим соціальним життям, крутить роман із дівчиною, спить з чоловіком, пиячить, вживає наркотики і між тим іншим пише вірші. Серіал самоіронічний, і то дуже. Часом від того стає дуже незручно.
Приклад номер один.
Перша сцена – дівоча кімната, знервована юнка підхоплюється з ліжка, запалює свічку і починає записувати рядки на клаптику жовтуватого паперу. Раптом стукіт в двері, це прийшла сестра, повністю вбрана з двома порожніми відрами у руках. Бач, Емілі слід йти по воду, так мати сказала, бо вчора була черга Лавінії, а Остін таке робити не буде, адже він хлопчик. «Що за прутня?!», – коментує Емілі. І все б нічого, нас занурили в дражливу проблематику: жінці-творчині нема часу і простору, щоб творити. І все б нічого, але сцена розгортається о четвертій ранку.
Приклад номер два.
Одна з серій – омаж підлітковому паті-кіно: батьки їдуть до Бостона, і діти Дікінсон влаштовують вечірку. Бетговен, опіум, тверк, підлітковий секс, азіатсько-африканська гейська пара, до того ж вказівка – такі вечірки у молодняка Дікінсон бувають часто. Бракує краденої у батька карети, але її, либонь, інший персонаж поцупив (далі буде). Це саркастична серія, яка розказує нам вірш «Бджола». І щоб сумнівів не було, ту бджолу під кайфом Емілі таки побачить і танцюватиме з нею вальс. Підлітки ХІХ ст. збуджено регочуть під синкоповану попсу, кидаються один на одного, щоб задовольнити раптовий сексуальний потяг… Бог із нею, із бджілкою. Реакція тіла і свідомості на опіум абсолютна протилежна представленій.
Головний перегін серіалу – всі, хто говорять з кіношною Емілі, цитують прямо і непрямо поезії Дікінсон. В реальності вона свої тексти мало кому показувала, і вже точно не потенційним нареченим. Кожна ж серія названа цитатою з вірша. Цьому віршу серія і буде присвячена, точніше буде поезії ілюструвати і пояснювати. Дуже буквально ілюструвати, дуже буквально пояснювати. Коли героїня серіалу вигукує риторично-пафосно: «Я закохана в Смерть. Він такий джентльмен!», то будьте певні: смерть до неї з’явиться у вигляді красивого чорного юнака, і Емілі, вдягнена в червону сукня аля «Щоденники вампіра», поїде зі Смертю на прогулянку каретою. Бо перед нами вірш «Карета смерті». А якщо вибухають вулкани, приспані на часі неувагою до них перехожого, то Дікінсон просто прийшла на лекцію геолога-історика і пережила перший свій оргазм. І нам тут розказують про вірш «Помпеї».
Хисткий шлях: читати поезії через біографічні переживання авторки. Вірші Дікінсон неймовірно складні для розуміння і залишають отож колосальний простір для потрактування. Буквалізувати все до рівня «поетичний щоденник» – шлях до популяризації поета, до наближення Генія до читача добрий. Для літератури – це зло. Я говорю зі Смертю, це не значить, що я таки це роблю. Сама природа ліричної поезії така, що вірші передають відчуття людини, що переживає якусь подію, а не розказують нам про саму подію. Суто емоція, а не діяння. Така підміна, якою займається «Дікінсон» може бути вкрай небезпечною: вона, власне, знецінює емоцію. В одній із першій сцен мати Емілі каже: «Я не така, як ти. Я не звикла весь час торочити про те, що відчуваю». Ми в цій сцені маємо бути на боці надчутливої Емілі. Але чомусь пристаємо до думки матері.
Питання: чому направду дурнувата спроба ревізувати біографію видатної поетки виявилася не просто популярним, а й адекватним способом прочитати історію жінки-літераторки ХІХ ст. і загальносвітового масштабу? Профанація – буквально: наближення. Сітком «Дікінсон» наближує поезії Емілі, туманні, незрозумілі, пекельно складні так близько, що вони перетворюються на химерну забавку розбещеного підлітка. Дікінсон геніальною поетесою зробили, коли уважно перечитали її на початку ХХ ст. До того вона і була тим, ким є в ситкомі – юною жінкою з купою емоційних проблем. І хороша новина в тому, що після виходу ситкому продажі віршів Дікінсон зросли на третину.
Наостанок пропоную вправу для заздрості. Якщо з абсолютно неподієвої біографії Емілі Дікінсон примудрилися зробити дражливу підліткову трагікомедію, уявіть собі, який би серіал на двадцять сезонів був би з біографії Марко Вовчок, наприклад! Просто уявіть, бо такого серіалу у нас ніколи не буде.
