Викрадення Русі
Або Про те, як зловісні історичні метаморфози та насильство переросли у війну
Якось мені дочка дорікнула, що я стільки скидаю на неї історичних відкриттів, що у неї в голові все переплуталося. От коли би була бодай одна книжка, котра б систематизувала нові факти, нові відкриття у цій царині! «Це неможливо», — відповіла я. І була в цьому певна, бо нині в історичній науці працює таки чималенький виправа науковців, дослідників, краєзнавців, архівістів, що спостерігати за цим процесом доволі захопливо та відстежити їхні праці бодай побіжно — справа геть безнадійна. Та ще на книжковому ринку з’явилося чимало перекладних книжок, які транслюють різноманітні погляди на історичні події, відомі нам ще із шкільної програми, під їхнім кутом зору і українська історична візія виглядає у зовсім іншому освітленні та забарвленні. Систематизувати якось, концептуально поглянути бодай на один із векторів розгортання історичних процесів, виявити певні закономірності — важливо, необхідно, але як? Коли перспектива щодень ускладнюється, деталізується. Тому якихось нових відкриттів я не чекала від «Україна Incognita. ТОП-25» (упорядники Лариса Івшина та Ігор Сюндюков), виданої редакцією газети «День», бо практично всі вміщені там тексти мені були знайомі, захоплювалася ними, читала і навіть копіювала з самої газети.
Та перегорнувши останню сторінку цієї незвичайної книжки, я раптом збагнула, що переді мною неабияке явище у книговидавничій справі. Різностильове багатоголосся великого авторського колективу не змішується, не розпадається, а доповнює, спектрально збагачує, підсвічує кожен текст, в результаті ми маємо концептуально довершену книжку, заточену під тему українсько-російських відносин, ба навіть більше — саме тут ми маємо уповні ґрунтовний розгляд експансіоністської політики Москви — військової, історичної, духовної, культурної, ментальної. Книжка читається як своєрідний історичний детектив, хоч загалом — це ґлибоке наукове дослідження, як одна злодійкувата держава обікрала іншу й у власних гріхах майстерно та лицемірно звинуватила свою жертву.
Книжка про те, як Росія Русь викрадала.
Книжка про те, як «наша історія до Росії не приросла» — Лариса Івшина. «Сусідня Україні держава здійснила щодо нас рейдерське захоплення. Вона навіть ім’я наше забрала. Це, на жаль, ніколи не було масовим знанням, але інтелектуали Європи розуміли», — Лариса Івшина.
Володимир Путін своє послання, звісно, не приурочував до виходу саме цієї книжки, але проілюстрував її доволі яскраво: «Для Росії Крим, Древньокорсунь, Херсонес, Севастополь мають величезне цивілізаційне і сакральне значення, так само як в Єрусалимі Храмова гора для тих, хто сповідує іслам та іудаїзм». Тобто знову знайоме нам шулерство, знову історія заходить на нове коло брехні, цинізму, підміни понять і пересмикування фактів. Науковці будуть шукати факти, доводити, переконувати, та політична історія Росії ніколи не рахувалася з об’єктивними знаннями. Уп’явшись усіма пазурами в українську історію, вона й надалі буде займатися підгонкою, перелицюваннями, бо без цього її історичне і духовне осердя виявиться цілковитою порожнечею, вся її історія проявиться як цілковито фальшивий міраж, заснований на позичених, скопійованих, скалькованих міфах іншого народу.
Ця книга з’явилася як ніколи вчасно. Переконана, що вона потрапить під об’єктив серйозних критиків і отримає заслужене визнання своїх читачів. Утім вчасною, доречною вона би була ще вчора і буде завтра. Бо історія, повідана її авторами, вже має і, на жаль, неодмінно матиме своє продовження. Історична битва нині є складовою інформаційної війни, і тут, цього разу, у цьому місці ми не маємо права програти, бо інтелектуальне озброєння, яким ми уже володіємо, те, що подано у книжці, цього разу має бути розтиражованим і стати «масовим» видом самозахисту, самоозброєння і самозбереження. Нас мусять почути — не лише вузьке коло європейських інтелектуалів, а і європейський читач, той, кого ми зазвичай називаємо «пересічним». А ще учні у школах і студенти у вишах.
Лариса Івшина пише: «Академік Вернадський сказав, що драма Росії — це драма непрочитаних книг. Ця думка справедлива і для наших сучасників-українців. Тому, українці, читайте!»
Читайте, насамперед статті Сергія Кримського. І безперечно, його «Ефект високого неба». Це правдива розкіш блукати разом із мудрим провідником під склепінням нашої золотої Софії, вслухатися у спокійний його голос і терпнути від подивування, бо виявляється, ми нічого не знаємо про країну, спадкоємцями якої ми є, бо досі перебуваємо в полоні міфів про «селянську культуру», яку нібито впродовж віків продукувала Україна, аж тут виявляється, що історично ніякої селянської культури не було, бо до ХVII століття у нас взагалі не було сіл як таких. І «взагалі ніяка культура не може бути селянською, — стверджує Кримський, — культура виробляється тільки у містах», і Україна тут не виняток. Натиск степу, який був для киянина, русина «пітьмою зовнішньою, хаосом», могли витримати тільки укріплені міста. Йому він протиставляв розумну Ойкумену, центром якої була Софія із войовницею Бога Орантою в самому її осерді. Оранта, яка молиться, й її молитва — це, передовсім, «магія, дія, магічна дія», а не психологічне рефлексування, яке з’явилося лише у ХVIII столітті. Розлогі історичні відступи, історичний екстер’єр, детально прописаний Кримським, робить цю мандрівку в часі незабутньою, я перечитала цю статтю, перебуваючи у храмі Святої Софії, вдивляючись у святі лики, образи і розуміла, що стільки разів дивилася, та насправді бачу і впізнаю їхню глибинну сутність таки вперше. У цьому сакральному оберегу таїться не просто непізнана нами мудрість віків, тут — послання для кожного, обережно, делікатно привідкрите для нас видатним філософом і мудрецем Сергієм Кримським.
Це точка відліку книжки. Від Софії — уособлення мудрості, гармонії, ми далі поринаємо у хитросплетіння і зигзаги історії і пам’ятаємо напутні слова Сергія Кримського, що минуле — це не те, що минуло, це нереалізовані можливості, які ми реалізовуємо зараз і в такий спосіб вступаємо у зв’язок із минулим. Взагалі, стаття Кримського — взірець майстерності для української журналістики. Своєрідний майстер-клас. Численні екскурси в минуле, паралелі з сьогоденням, багатотемність, навіть багатожанровість письма дивовижним чином згарноміїзовуються майстерним пером оповідача, він то фокусує наш погляд на дрібній начебто детальці древнього графіті, то зненацька дає гучну перспективу з погляду вічності, де все неважливе, тільки Свята Софія, тільки її золотий голос.
На перший погляд ця стаття начебто взагалі випадає з контексту книжки. Та насправді саме вона — її живий стержень. Бо відлік історії, про яку йдеться в книжці, починається саме тут, з писемного часу української історії. Тої, збудованої не на міфах, а на документах, літописах. І таких от сакральних монументах, як Свята Софія. Тої історії, яку в нас спочатку вкрали, а потім повернули у вигляді псевдоміфів про «колиску трьох братніх народів», вичистивши, вичорнивши все, що не підпадало «під віковічне прагнення українського народу до возз’єднання зі своїм старшим братом».
А далі — Валентин Мойсеєнко, Петро Кралюк, Ярослав Дашкевич, Сергій Кот, Віктор Горобець, Ігор Сюндюков, Юрій Шевельов, Сергій Грабовський, Марія Томак, Микита Касьяненко, Сергій Леп’явко, Валерій Степанков, Олексій Опанасик, Сергій Литвин, Ярослав Царук — розповідають, що було далі. З часу, коли над світом пролунала золота сурма Святої Софії. Коли дерева вміли літати. Коли племена деревлян, полян і т.ін. вирішили створити для власного самозахисту свою Державу Київську Русь, а потім не останніми, як твердила досі історична наук, а одночасно з більшістю народів Європи були зігріті «вогнями нової віри» Лише за правління власних володарів Аскольда і Володимира, а не зайд Рюриковичів, Київська Русь стала християнською й таким чином приєдналася до інших європейських країн, як грунтовно доводить нам Валентин Мойсеєнко. А сьогодні «її величність історія вже вкотре поставила нашу країну перед вибором: залишатися в сірій зоні невизначеності, чи врешті-решт стати членом об»єднаної Європи. Переважна більшість українці хоче останнього».
Я уявляю російсько-українську конференцію істориків, на якій би була основною доповіддю стаття Петра Кралюка «Звідки пішла руська земля, або Сила м»якого знака?», де він ґрунтовно досліджує як з»явився об»єднавчий, суто політичний, а не етнічний етнонім «Русь», держави, якій платили данину чимало неслов»янських народів-племен: «А се — інші народи, які дають данину Русі; чудь, весь, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимогола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову». Це з «Повісті минулих літ». «Як бачимо, — пише П.Кралюк, — основний територіальний масив, який зараз вважається «корінною Росією», автор «Повісті...» навіть не вважав (і справедливо!) слов»янською землею. Тому просто смішно чути з уст російських націоналістів заяви про слов»янську єдність чи єдиний трислов»янський народ». Автор детально прописує як, чому, завдяки якому інтелектуальному шулерству наші предки «здали» етнонім «Русь», а наші сучасники навіть не знають про це. Петро Кралюк говорить про катастрофічні наслідки програшу українців в етнонімічній війні, які як не парадоксально визначили багато в чому подальшу долю усього народу. «Що наприклад, означало для держави, більша частина якої не була слов»янською, присвоєння терміна «Русь»? Принаймні кілька речей: претензії на культурний і політичний спадок княжої Русі Х-Х111 ст., відповідно претензії на її території. Слов’янізацію (русифікацію) не лише державної еліти, а й усього населення, лідерство в православному слов’янському світі й імперські амбіції». Для нас втрата свого первородного імені означало відмову від своїх периферійних територій, марганалізацію та поразку перед росіянами, які привласнили наш етнонім. Що це масштабний і спланований інтелектуальний грабунок, після статті Кралюка, не залишається сумнівів. Але що сказали би російські історики у відповідь на такі звинувачення? І чи готові вони до такої предметної розмови?
У книжці системно і виразно вибудувана картина, як Москва привласнила історію Київської Русі (Ярослав Дашкевич), як видумала і сфальшувала саму подію і сам факт Переяславської Ради, якої просто не було, як свідчать історичні документи, не була підписана і сама угода — «День, якого не було» Віктор Горобець. Чи не найвизначніша стаття цього циклу стаття Ігоря Сюндюкова «Зловісне перетворення», про те як історія України-Русі стала частиною історії загальноруської.
Важливо, що книга детально зупиняючись на переломних етапах української історії змогла вмістити і аналітичні статті Юрія Шевельова, Сергія Грабовського, Валерія Степанкова, Збігнева Бжезинського, Ліни Костенко, які задають цій важкій і трагедійній темі філософську багатоспектральність і глибину. Це прозирання з нашого проблемного сьогодення крізь часові розломи, намули, а загалом — це, безперечно, вершинні досягнення сьогоднішньої політичної думки, бо маємо системний, узагальнюючий погляд на витоки наших проблем і джерело нашої сили.
Ця широка історична панорама буття українського народу і його непростих взаємин із своїм сусідом не була би повною без розкриття причин і наслідків Голодомору 1932—1933 років. У книзі статтями Джеймса Мейса розгорнуто широку картину тоталітаризму, геноциду-Голодомору, постгеноцидного стану нашого суспільства. Це те, що уже безпосередньо стосується нині кожного, його морального і громадянського вибору. Його самоусвідомлення, самоідентифікації. Джеймс Мейс пише про Голодомор, як трагедію біблійних масштабів, а в унісон йому звучать слова Ліни Костенко, сказані ще у 2003 році: «Час працює на тих, хто працює на нього. Тим більше тепер, коли найгірші прогнози справдились, і в біблійних долинах заклекотіла війна, яка ставить перед світом уже остаточні альтернативи». І тільки дуже поверховий читач може подумати, що говорять вони про різні біблійні долини смерті. На жаль, про одні і ті ж.
Джеймс Мейс, у своїй статті «Повість про двох журналістів», звертаючись до Пуліцерівського комітету з вимогою позбавити звання лауреата Дюранті, який заперечував голод в Україні, свідомо брехав на догоду Москві, запитує: «Хіба не правильно буде щоб прозвучав і голос народу України, який найбільше постраждав від подій, в яких боротьба між правдою і фальшивкою, між ідеалізмом і цинізмом настільки очевидна?» Це запитання звучить як лейтмотив, програмна установка усієї книги.
Звертаючись до російських інтелектуалів у своїй передмові Лариса Івшина пише: «Настав час мужньо прийняти правду. Правду про те, як у нашого народу вогнем, мечем, віковими заборонами рідного слова, голодом, репресіями забирали право на свою справжню історію, ідентичність, церкву, пам’ять, а взамін кров’ю, терором, цензурою, брехливими книгами, продажними ЗМІ нав’язували ідеї «руського мира», імперської «спільності». Тут причина і витоки трагічних подій на Донбасі. Перш ніж вогонь відкрили гради та міномети російських найманців — вогонь десятиріччями вівся по свідомості людей. Зокрема і з використанням української території та інформаційних ресурсів. І нерідко цей обстріл досягав своєї мети. Це зробило можливою війну на сході».
Втім, як показує наша велика історія, і про що свідчить ця справді унікальна книга, наш народ приречений на велике майбутнє. Тепер це справа усіх і кожного.
Непросто навіть у такій об’ємній статті заторкнути найяскравіші, найгостріші моменти книги. Її видавці здійснили, здавалося, неможливе, узагальнили, систематизували, спроектували найголовніший, вузловий напрямок нашої історії і нашого майбутнього. Тепер справа за читачем. До якого вона звернена. Якому вона сьогодні необхідна.
