Як порятуватись від революцій?
Учора подивився ( у Центрі Леся Курбаса) дипломну виставу «Отак загинув Гуска» за М. Кулішем студентів четвертого курсу режисерів телебачення (майстерня Василя Вітера, Інститут екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого). Режисер вистави Віталій Савчук.
Як відомо, за життя Куліша п‘єсу так і не було поставлено. Автор вагався у чомусь... Мені видається, відчував двоїстість ставлення до персонажів: співчувати от сим міщанам, які потрапили в революційні пертурбації, чи їх висміювати? Останньою у п‘єсі є фраза "Cтидно на вас дивиться! не люди, а мікроорганізми!"
Студентська вистава на боці цих "організмів". Саватій Савлович Гуска, його дружина Секлета Семенівна і семеро (!) дочок потерпають од революції і її більшовицьких протагоністів. Ох, як же вони радіють на початку, коли надійшла звістка, що більшовики виїжджають до бісового батька! Гуска не може повірити такому щастю: "Невже ж отак все старе життя до нас знов вернеться, в садочку проросте і в серці процвіте" ! Та ба, нікуди не поділись ті большевики. Прийдеться од них спасатись - на острові. Тут батькова команда вступає в дію: "дихати, аби їх передихати!".
Не передихали, і тут дістали. Гуска зажурився капітально: "Значить, тепер уже революція не скінчиться ніколи (як у воду дивився. - С.Т.). Куди ж мені сховатися? Невже ж немає такого місця на землі? Невже загину-с" ?
Центруючий пластичний образ вистави - родинне 10-голове тіло (з доданком няньки Івді). Воно то розходиться-розпадається, то знову ліпиться в одненьке і боязке тіло. Якому так хочеться жити - як би ж тільки не от сі р-революції. Фінал спектаклю - опісля острівного напівстрахітливого конфлікту з рибалками вони ступають на авансцену, поближче до нас, глядачів, - ніби туляться до нас, ніби горнуться. А страшно, немов грози, от сії революції в природі ( а вона "така у природі, що амінь тепер вашому диханню", як сказано під завісу).
Найбільше сподобався Артур Разіньков у ролі Гуски - якоюсь всепоглинаючою зосередженістю на ролі. Навіть на поклонах він продовжував перебувати у тому ж сомнамбулічному стані.
ХХ століття - скільки не ховалися наші діди і батьки од тих революцій - не знайшли вони такого острова, де б свобідно дихати можна було. Вік ХХІ - і знову ми спершу захоплюємось тими революціями, а потім знову боїмось. Уже на вулиці я підслухав бесіду молодих людей, що вийшли слідом за мною. "Я так плакала... Страшно...", - сказала одна з них. Інші мовчки і печально дивились на сяєво передноворічних вогнів на Софійській площі.
Дихайте, дихайте! нам треба обов‘язково передихати їх!!
