Жити віршами, померти молодим
5 жовтня - 111 років від дня народження Б-І. Антонича
Великі поети часто помирають рано. Вони, із незримими крилами та очами, незрідка застиглими від жаху і болючої огиди, перелітають до райських садів Поезії. Якщо говорити менш поетично, часто їхня підсвідомість не витримує брутальної простоти життя.
Якщо би Б-і. Антонич не був українським поетом, то він, міркую, не раз претендував би на Нобеля, доки би не отримав цю найжаданішу дотепер цяцьку для більшості письменників. Вибачте сарказм .
Але ми, попри те, що українська література відбулася дивом, не завдяки , а всупереч, таки не навчилися любити власну літературу. Наші школярі часто ДОТЕПЕР дивуються, що письменник може бути живим, а не мертвим! Так глибоко в’їлася у наші душі ментальна некрофілія, так мало ми, навіть гіпотетично, зв’язуємо своє життя із книгами письменників однієї крові, що підсвідоме –дотепер! – нам виголошує- мертві, мертвий, мертва…
Юрій Андрухович у романі « Дванадцять обручів» витворив альтернативний образ молодого самородка. У цьому романі Антонич є прекрасним поетом, палким коханцем і пристрасним пияком, сміливим і привабливим власною відчайдушністю. Таке трактування Поета, на мій погляд, дуже цікаве, бо розсуває наші рамки звичаєвого , невільничого мислення.
У житті ж поет часто хворів мігренню, жив на квартирі у тітки і несміливо любив свою наречену… Лише коли «вливає ніч, немов бальзам , солодку краплю божевілля» -народжувалося диво золотого перетину, досконалих обіймів слів саме у таких відображеннях і пропорціях, щоб викресати золоту іскру, достойну Моцарта , Шопена, Леонтовича…
Натхнення темне, музо вічна!
Б’є ніч у тіней чорні дзвони.
На чорнім тлі,як кров трагічна,
півоній молодість червона.
Вірш «Півонії», один із моїх найулюбленіших, належить до третьої збірки Б-І .Антонича «Книга Лева». Тут йдеться про велетенські життєві суперечності («ще крок, ще крок, мене поцілить мій друг найкращий і мій ворог найзавзятіший, боже милий»), витворені жадібним і темним людським серцем, що часто не бачить далі півкроку вперед. У «Півоніях» зокрема і у своїх поезіях загалом поет впивається дивною красою світу, водночас розуміючи в′янення і швидкоплинність людського життя, що може бути у будь-який момент зрізане Косарем, як-от беззахисно-прекрасні півонії…
Та все ж частина з нас чули «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях», «тешуть теслі з срібла сани, стелиться сніжиста путь» чи багато інших рядків, надиханих красою. Його поезія відкриває нові сторінки естетичної реальності, сповнені чару і тривоги, хвилюючих незнаних ландшафтів. У його віршах живуть щасливі і сумні квіти, велетенські модерні міста, якими може прогулюватися на санях невидимий Бог, який живе у кожному з нас. Його поезії оспівують здорове тіло, позбавлене невротичних душевних деформацій .
Також у пізніших віршах Б-І. Антонича, цих осаннах пантеїзму, можливі будь-які природні злиття, розщеплення та метаморфози, адже божественне пронизує природу, живе всередині нас:
Стіл обрастає буйним листям,
і разом з кріслом я вже кущ.
З черемх читаю — з книг столистних —
рослинну мудрість вічних пущ.
Помер від операції на апендицит у 1937 році. У Галичині ще не було репресій, бо не було радянської влади. Але Поет ніби розділив страшні долі українських письменників, чиї життя були зупинені кулями у 1937-ому. Завжди ( не у реальному житті, де про Антонича згадують як про несміливого хлопця, що по-модному одягався і жив внутрішнім світлом) йог о душа прагнула вийти за узвичаєні рамки, вирватися до інших етичних та естетичних вимірів, де можливо стати навіть власником Місяця, а не жити дрібно закроєними мріями і плоскими потугами:
Корчмарю-сто даю червінців,
лиш Місяця мені продай!
Його реальна біографія може поміститися у кілька речень. Народився на Лемківщині у родині священика. Вчився у гімназії. Потім закінчив філософський факультет Львівського університету (польська філологія). Живе У Львові. Матеріально утримує себе із друку у газетах та журналах віршів та статтей і рецензій про літературу і мистецтво. Пробує писати прозу і драматургію. Після операції на апендицит , запалення легень і довготривалої температури помирає у 28-річному віці…
Такі митці живуть потужною внутрішньою біографією. Вони носять всередині Космос. Відблиски космічних дарів, які Богдан-Ігор Антонич повернув нам у вигляді поезії, гріють багатьох донині, і грітимуть завжди.
