Зміїне яйце
«Біла стрічка» - фільм, нетиповий для Міхаеля Ханеке. Чорно-білий. Підкреслено уповільнений в дії. Багатий на діалоги. Психологічно варіативний. Без загального і однозначного поділу на жертв і катів (хоча і перші, і другі все-таки є). Майже без прямих сцен агресії. В конкретному історичному антуражі: час подій - передвоєнні 1913-1914 роки.
Ханеке відомий як автор холодних, небагатослівних, позбавлених напівтонів драм, з упізнаваними героями - типовими представниками сучасного середнього класу. Рівень насильства в цих картинах дуже високий, в знаменитих «Забавних іграх» (1997) просто зашкалює. Ханеке важливо було препарувати саме актуальну дійсність, нанести удар по глядачеві, розгорнувши фільм в режимі «тут і зараз», - як це і було з «Іграми», «Прихованим», «Піаністкою».
І раптом - разючі зміни. До перелічених особливостей “Білої стрічки” варто додати ще й фактично романну форму: історія подається у викладі героя, молодого вчителя, який згадує те, що відбулося, через багато років. Причому, якщо це роман, то зовні традиційний, з тих, які раніше називали психологічними або реалістичними. Є ретельний зріз суспільства з усіма основними верствами: незаможні селяни, священнослужитель, вчитель, лікар, управитель маєтку, поміщицька аристократія. Однак об'єктом вивчення стає не клас, а сім'я - базова структура патріархального соціуму. Тому акцентовані й основні вікові прошарки: малюки; старші діти - підлітки 13-14 років; 17-річна дівчина, що стає нареченою вчителя, та окремо - світ безіменних дорослих, диференційований за професіями й майновими станами.
Ханеке заглядає в кожний з будинків, найбільшу увагу приділяючи дітям, власне, підзаголовок фільму - «Історія німецьких дітей». Біла стрічка - одне зі знарядь у суворій системі виховання, якої дотримується сільський пастор. Стрічки пов'язують дітям, щоб нагадати про чистоту і невинність. Однак починається фільм не з повчальних сцен, а з загадкового випадку, в якому постраждав лікар, який повертався з кінної прогулянки. Хтось простягнув трос між деревами; лікар, як наслідок, отримав важкий перелом, тварина загинула. Надалі загадкові замахи тривають, а страждають від них переважно діти.
Ханеке, втім, не дає прямої відповіді щодо винуватців скоєного, детективна складова - другорядна. Зате режисер прискіпливо і безжально досліджує анатомію цієї спільноти, і результат невтішний: тихе селище просякнуте злобою, заздрістю, жорстокістю - причому остання знаходить високоморальні виправдання. І не сказати, що зразок і стовп комуни, пастор - в геніальному, без перебільшення, виконанні Бергхарта Клауснера - не любить своїх дітей (Ханеке взагалі не демонізує жодного з героїв, що теж досить нове); просто його уявлення про їхнє благо передбачає заподіяння їм болю. По суті, біла стрічка є ще й символом страждання невинних, знаком духовної катастрофи, що насувається на всю країну. Кожна сім'я інфікована нещастям, найбільша біда спотикає селянина, який накладає на себе руки через загибель дружини і втрати роботи в маєтку, але й у інших не краще, навіть у поміщицькій сім'ї, де барон поводиться з дружиною, як мужлай. Сюжет любові між учителем і юною Євою - це світлий виняток, яке робить правило ще більш нестерпним.
Нічого прихованого насправді. Все на поверхні. Сама манера, в якій зроблена картина, підсилює цей ефект болісної прозорості: Ханеке, очевидно, орієнтується на фотографії великого німецького фотографа Августа Зандера, який саме в 1910-1920-і роки створив цикл фотопортретів «Люди двадцятого століття». Точність характеристик, графічна чіткість, філігранна й вишукана вивіреність кожного кадру, багатство деталей, майстерно відтворена атмосфера старовинної провінції, через що місцями виникає ефект документальності - але навіть у такому візуально насиченому середовищі Ханеке зберігає свою нещадну оптику.
І саме тому, що немає нічого прихованого, неважливе й виявлення конкретних винуватців. У середовищі, де «рука Бога» (один з варіантів назви картини) стає таким само знаряддям фальшивої моралі, як і біла стрічка, можливо будь-яке зло. І не дарма фільм закінчується фронтальним планом не дитячого хору, а всього сільського кола в кірсі під час служби: це суспільство вже тяжко вагітне нацизмом. Така закадрова відповідь жодного разу не озвучена, але від цього не менш страшна.
А персональний успіх Ханеке в тому, що йому вдалося створити свою власну естетику, здатну впоратися з новими - а в дійсності вічними - чудовиськами, породжуваними сном розуму. Це естетика діагнозу, сьогодні актуальна не менше, ніж сімдесят років тому.
***
Біла стрічка / Das weiße Band (2009, Австрія-Німеччина-Франція-Італія, 144'), режисура, сценарій: Міхаель Ханеке, оператор: Крістіан Бергер, актори: Крістіан Фрідель, Ернст Якобі, Бургхарт Клаусснер, Леоні Бенеш, Ульріх Тукур, Урсіна Ларді; виробництво: X-Filme Creative Pool, Wega Film, Les Films du Losange.
