«Альтернативний штаб» і махновщина як крок до поразки
Щоб зрозуміти нашу тезу, перш за все треба відповісти собі на запитання: для чого Росії, наприклад, Дебальцеве? У Російської Федерації є мільйони порожніх кілометрів території, а навіть заселеним своїм районам вона не може дати раду – інфраструктура катастрофічна, повсюдна розруха, доріг немає, бруд і сірий совок. То для чого тоді Російській Федерації нові землі, які вона з таким скрипом, такою дорогою ціною відвойовує в України? Слід взяти до уваги, що здобута територія донецького аеропорту чи Дебальцево перетворені в пустку й руїну, люди звідти виїхали, а більшість будівель, ліній електропередач, мостів, доріг тощо – знищені. Відбудувати їх буде дорожче, ніж створити нові поселення деінде. Тож правильна відповідь: Росію не цікавить нова територія й розбита залізнична станція Дебальцеве, насправді вона хоче лише дестабілізації України.
Атаки терористів продовжуються, артилерійський вогонь не вщухає для того, щоб розхитати Україну. З кожним випущеним снарядом і з кожним воєнним днем міжнародні економічні показники України падають, інвестори побоюються дивитися в наш бік, а гривня летить униз. З кожним боєм і з кожним завойованим кілометром населення України все більше боїться, шукає винних, раз-по-раз зиркаючи і в бік київської влади, яка не зупинила агресію, не зупинила падіння гривні, «зливає» Україну і таке подібне. Це простий психологічний механізм, втома і страх зневірюють Україну. Саме це потрібне Росії, адже це збільшує шанси на внутрішній хаос і переворот у Києві. Саме для цього, а не для нових кілометрів території, російські терористи продовжують війну.
У цьому світлі дивно й негативно виглядає ініціатива Семенченка та Ко створити так званий «альтернативний штаб». Для чого? Таке починання лише внесе розбрат серед українських вояків, посіє недовіру. Тепер ніхто не буде певен, кому треба вірити, чиї накази виконувати, хто повідомляє правдиву інформацію. Зрештою, такі питання й не вирішуються публічно, а тим паче в спосіб створення якихось альтернативних структур – субординація наказує військовим беззастережно підкорятися Головнокомандувачу. Цікавим у цьому контексті виглядає нещодавнє спостереження Тараса Возняка, який порівняв сучасні добровольчі батальйони з різними батальйонами часів УНР. Тоді соціалісти собі знали своє, Петлюра формував свою армію, гетьман Скоропадський здійснював держпереворот, а Махно воював взагалі проти всіх.
Якби усі ці сили об’єдналися і воювали за Україну, то ми б отримали незалежну державу вже після Першої світової. Але суперечки і розбрат похоронили молоду Українську республіку. Прочитайте книжку про Нестора Махна «Степовий пірат» (автор ‒ Станіслав Лубєнський), що нещодавно вийшла у Видавництві «Книги-ХХІ». Довідаєтеся, що попри всю суперечливість Махна, його методів і поглядів, ця постать була радше шкідником української державності. Анархія, безперечно, поетична й романтична, але не тоді, коли треба боронити державу перед більшовицькими атаками.
Дуже схожа ситуація у нас і нині. Один батальйон каже, що не виконає угоду про припинення вогню, а інший – формує якийсь альтернативний штаб. Схаменіться! Римське правило «divide et impera» - поділяй і владарюй – ніхто не відміняв, і Росія саме його тепер використовує проти України. Нашою відповіддю на це має бути єдність і одностайність. Ось ключ до перемоги.
