Iлюзія миру
Час зараз працює на Україну, а не на Росію. Тому поїздка до Нью-Йорка для Путіна — це остання спроба змусити світ грати за кремлівськими правилами
Нинішнє затишшя на Донбасі поки що виглядає як побудова декорацій перед виступом Володимира Путіна на Генеральній Асамблеї ООН і його можливими зустрічами із західними лідерами. Ставки для Росії в цій грі досить високі. Їй важливо не допустити засудження Генасамблеєю російської агресії проти України, а також запобігти створенню міжнародного трибуналу з розслідування катастрофи над Донбасом малазійського «Боїнгу». Головне ж, Путіну необхідно не допустити запровадження нових антиросійських санкцій і по можливості ослабити, а може й зовсім скасувати вже чинні. Падіння світових цін на нафту, а разом з ними — падіння курсу рубля має довгостроковий характер і вже наступного року поставить перед російським бюджетом важковирішувані завдання продовження фінансування приєднання Криму, військового конфлікту на Донбасі і жителів окупованих районів Донецької та Луганської областей. Тому Кремль дуже хотів би позбавитися як війни й тягаря утримання окупованої частини Донбасу, так і економічних санкцій. А для досягнення цих цілей вчиняються певні дії, покликані переконати світову громадськість, що Росія виправилася й надалі поводитиметься добре, цивілізовано, спонукає донбасівських бойовиків виконувати Мінські угоди.
Чи повірить Путіну Захід? Маргінальні прибічники російського президента, поза сумнівом, постараються переконати громадськість своїх країн у миролюбності й щирості господаря Кремля. Але серйозним західним, так само як і українським, політикам, від яких залежить ухвалення рішень, слід ставитися до слів і дій Москви з крайньою обережністю й підозрілістю, оскільки досвід доводить, що Путіну ні в чому вірити не можна. Так, наказ Генштабу російських збройних сил на виведення до Росії з Донбасу деяких підрозділів регулярних російських військ і окремих найбільш боєздатних формувань російських найманців для подальшого перекидання до Сирії, що нібито викликав паніку серед сепаратистів, виглядає надто демонстративним, щоб відображати справжні наміри російського керівництва.
Кому, питається, раптом терміново знадобилися в Сирії «зелені чоловічки», що засвітилися на Донбасі, а тим паче «герої Новоросії» з числа місцевих і російських гопників. Адже до Сирії російських військовослужбовців можна посилати цілком офіційно, за наказом, не запитуючи їхньої згоди, як військових радників або охоронців російських військових баз, що не забороняється чинними угодами про військово-технічну співпрацю. Немає ніякої потреби маскувати російську військову присутність у Сирії під добровольців-відпускників. А у прибічників Новоросії немає ніяких реальних спонукальних мотивів битися на боці Асада, оскільки Сирію при найсміливішому польоті фантазії не можна віднести ні до російського, ні до слов’янського світу. І їхній досвід війни на Донбасі в Сирії ніяк не згодиться. Адже там усе інше — і природа, і люди, і характер бойових дій. І свою військову присутність на сирійських базах Росія все менше маскує. Не ховаючись, будує там військові містечка і передає Асаду нові бойові літаки, пілотувати які, ймовірно, повинні будуть російські льотчики.
При цьому російськими пропагандистами та їхніми вільними й мимовільними союзниками на Заході — «корисними ідіотами», постійно, хоча й поволі, проводиться думка про взаємозв’язок сирійського й українського конфліктів. І що цікаво, одночасно фігурують дві протилежні версії. Чи то Путін готовий здати Асада в обмін на надання йому свободи рук в Україні й визнання російської анексії Криму, чи то, навпаки, російський президент хоче гарантувати збереження режиму Асада в Сирії в обмін на готовність піти з Донбасу, але, знов-таки, за умови визнання Криму російським.
Насправді Володимир Володимирович, не звиклий програвати, серйозно сподівається, що йому вдасться зберегти й Асада при владі, й російський контроль над Донбасом, так само як і фактичний російський контроль над Україною. І, схоже, деякі західні політики готові вдавати, що сприймають російські пропозиції про спільну боротьбу проти Ісламської держави серйозно. Зокрема, американський держсекретар Джон Керрі висловлює боязку надію, що російські бомбардувальники, що перебувають у Сирії, виконуватимуть суто оборонні функції із захисту російських військових баз. Вочевидь, йому, як і його шефові Бараку Обамі, дуже хотілося б вірити, що справа йде саме так. Тільки від кого і як оборонятимуться російські літаки? Авіації ні в Ісламської держави, ні в інших опозиційних сирійських груп досі не було й в осяжному майбутньому не буде. Тому діяти російські літаки зможуть лише проти літаків міжнародної коаліції, що бомблять позиції ІД, і армії Асада. А також, звісно, проти сирійських повстанців і мирного населення, що підтримує їх.
При цьому в першу чергу мішенню атак з боку військ Асада і їхніх сирійських союзників, швидше за все, стануть не бойовики-ісламісти, а бійці Сирійської вільної армії й інших опозиційних угруповань, безпосередньо не пов’язаних з ісламізмом, а тому прийнятніших для Заходу. В Україні ж стратегічним завданням Росії залишається збереження збройних сил і політичного контролю сепаратистів над окупованою частиною Донбасу, як засіб військового й політичного тиску на Київ. Невипадково на переговорах в Мінську 22 вересня представники сепаратистів вимагали переписати українську Конституцію і закон про особливий порядок самоврядування окремих районів Донбасу відповідно до їхніх побажань, дозволити їм провести вибори 18 жовтня і 1 листопада за власними законами, а останній етап цих виборів — вибори сільських і селищних рад провести 21 лютого 2016 року. Останній пункт є нехитрою юридичною пасткою. Мінські угоди, чинні нині, мають бути виконані до кінця цього року. Якщо ж виконання хоча б одного з пунктів цих угод буде перенесене на 2016 рік, то їх чинність буде фактично продовжена на невизначений час. Тим самим буде полегшено «заморожування» конфлікту на Донбасі, чого так добивається Кремль, перетворення Донецька й Луганська на друге Придністров’я. Так само на невизначений час буде відкладено виконання пункту про передання Україні контролю над російсько-українським кордоном з нині окупованими районами Донбасу.
У разі ж, якщо українська сторона відкине ультиматум бойовиків, то військові дії можуть теоретично поновитися у будь-який момент. Те, що частина кадрових російських військовослужбовців зараз виводиться з Донбасу, може бути лише звичайною ротацією, покликаною лише зімітувати готовність вивести війська. Насторожує й провал спроб домовитися про відведення озброєнь калібром менше 100 мм, при тому, що й озброєння більшого калібру досі далеко не повністю виведене з лінії фронту.
Питання полягає в тому, чи зуміє Путін домовитися із західними лідерами під час свого візиту до Нью-Йорка щодо врегулювання конфлікту на Донбасі. Але досягнення реальної домовленості виглядає малоймовірним через неможливість надати їм юридично зобов’язуючих форм. Путіну потрібен не Донбас, а вся Україна, і західні лідери це починають розуміти. Капітулювати перед Росією їм було б дуже ризиковано як з внутрішньополітичних, так і з геополітичних причин. Але провал переговорів на Генеральній Асамблеї, так само як і прийняття нею резолюцій, що не влаштовують Росію, аж ніяк не призведе до автоматичного відновлення бойових дій на Донбасі. Для повномасштабної війни Кремль зараз не має сил. Навпаки, якщо на Генеральній Асамблеї не буде рішучого засудження дій Москви в Україні й усе обмежиться обтічними фразами в резолюціях, це може лише заохотити Путіна до рішучіших кроків для дестабілізації української ситуації.
Але в будь-якому разі бойові дії на Донбасі навряд чи поновляться раніше весни. «Моментом істини» має стати проведення сепаратистами місцевих виборів 18 жовтня і 1 листопада за своїми законами й правилами (а за законами України в ці терміни провести вибори на Донбасі в принципі неможливо). Якщо це станеться, то мінський процес буде фактично похований. У цьому випадку, поза сумнівом, західні санкції проти Росії будуть збережені, але чи будуть вони посилені — велике питання. Із цього приводу серед європейських країн немає єдності, і Москва за допомогою своїх негласних союзників на кшталт Греції або Кіпру завжди зможе блокувати запровадження нових санкцій Євросоюзом. А нинішній американський президент, що декларує необхідність запровадження економічних санкцій проти Росії синхронно з ЄС, навряд чи піде на однобічне посилення санкцій.
Само по собі припинення мінського процесу ніби вигідне Росії, оскільки звільняє її від узятих у Мінську зобов’язань, зокрема й щодо виведення військ і передання контролю над кордоном. Проте ця вигода може бути реалізована лише в тому випадку, якщо на зміну мінському в найближчі місяці прийде якийсь інший переговорний процес, у якому Москві вдасться нав’язати Києву й Заходу свої умови інтеграції окупованої частини Донбасу до України при збереженні його фактично поза українським правовим полем і з легалізацією озброєних до зубів, зокрема важкою бойовою технікою, незаконних збройних формувань. Річ у тому, що за чисельністю свого населення Донецьк і Луганськ разом з іншими окупованими районами Донбасу — це десяток Придністровій, і такий тягар російський бюджет в найближчому майбутньому потягнути не зможе. Тому фінансувати окуповані території, при збереженні там російського політичного контролю, Кремль хоче змусити Україну, не києм, то палицею.
Стратегія ж Києва за будь-якого розвитку подій, як у Нью-Йорку, так і в Мінську, має залишатися незмінною. Необхідно чітко дотримуватися «червоної межі», що означає, що проведення сепаратистами місцевих виборів за своїми законами й правилами означатиме крах мінського процесу й публічне визнання Росією невиконання своїх зобов’язань. І в будь-якому форматі переговорів Україні слід погоджуватися лише на таке врегулювання конфлікту, яке гарантувало б відновлення українського контролю над окупованою частиною Донбасу і повне виведення звідти російських військ, озброєнь і бойовиків. При цьому Києву ні в якому разі не слід визнавати й російську анексію Криму.
Можливості Москви далеко не безмежні, й час підтискає її не менше, ніж Київ. Якщо Україна не капітулює, Путін або змушений буде відступити й піти з Донбасу, причому так нічого й не отримавши натомість у Сирії, або, що малоймовірно, може піти на військову авантюру з відновленням війни на Донбасі, що в нинішніх умовах закінчиться для Росії швидким крахом. Час зараз працює на Україну, а не на Росію. І Путін, можливо, починає це розуміти. Тому поїздка до Нью-Йорка для нього — це остання спроба змусити світ грати за кремлівськими правилами.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва, спеціально для «Дня»
