Між двома потворами
Як українському суспільству пройти між Сціллою та Харибдою?
Класичні сюжети давньогрецької міфології занадто часто вважаються чимось архаїчним, застарілим, «незапитуваним». А дарма! Незрідка саме там, а не в «гостро-актуальних» коментарях провладних чи опозиційних експертів, котрі обмежені жорстокими часово-просторовими рамками «тут» і «тепер» і до того ж не є вільними від загальної партійної заангажованості — саме серед вічних образів європейської культури двох — або й трьохтисячолітньої давнини слід шукати відповіді на засадничі для сучасного українського суспільства запитання: «куди прямує країна?», і, головне, «як дістатися омріяної мети і не зазнати катастрофи» (або ж іще: «які небезпеки чатують на нас на обраному шляху?»).
Візьмемо, наприклад, знаменитий, але, здається, добре вже призабутий міф про аргонавтів. Команда давніх греків (серед них, між іншим, був і уславлений герой Геракл) на чолі з Ясоном відправилась у смертельно ризиковану подорож за золотим руном (золотою шкурою барана), що зберігалась на узбережжі Колхиди (сучасна Західна Чорноморська Грузія) і вважалась магічним гарантом щастя і процвітання того народу, який нею володів. Скільки загроз чекало на звитяжних мандрівників! (Їх корабель був названий «Арго», звідси і збірна назва усіх 45, або ж, за іншими даними, 99 мореплавців, що заприсяглися доставити «золоте руно» в Грецію). Тут і жорстокі грабіжники-пірати, і лютий, причому не завжди обґрунтований і зрозумілий, гнів декого з богів, й жахливі бурі, що загрожували будь-якої миті дощенту знищити корабель, і хижі стимфалійські птахи із перами з бронзи, які ці істоти прицільно скидали на людей, і Симплегадські скелі, що стояли по обидва боки вузької протоки й, раптово зіштовхуючись одна з одною, чавили й топили кораблі (наші сміливці спочатку, перш ніж пропливати, пустили між скелями голуба, що встигнув пролетіти: скелі вирвали в пташки лише кінчик хвоста. А в момент, коли скелі знову розімкнулися, між ними прослизнув корабель)…
Усього не перелічити. І ми не будемо оповідати весь міф до кінця (подорож завершилася успішно). Але один, дуже суттєвий епізод, заслуговує на те, щоб його добре засвоїти і запам’ятати. Саме зараз. Йдеться про Сціллу і Харибду.
У низці міфів, до речі, ці істоти фігурують не в розповідях про аргонавтів, а в оповіданнях про плавання та мандри Одіссея (після здобуття Трої). Але не в цьому суть.
Отже, Сцілла, морська потвора, яка жила в печері на березі вузької морської протоки (може, Босфору?), істота з гострими кігтями, зубами, як ножі, жахлива на вигляд (вона без упину гавкала, звідси її ім’я — лат. Scylla — та, що гавкає). Та Харибда (за однією версією — морська русалка, ніжна на вигляд, яка приваблювала своїми ласками наївних подорожніх, а потім, миттєво перетворившись на хижу потвору, з’їдала їх. За пізнішим міфом — це просто символ морської безодні, виру. Ми триматимемось першої версії, як більш художньо яскравої).
Отож, і аргонавти, і Одіссей мусили розв’язувати надскладне завдання: як пропливати між Сціллою та Харибдою, між неминучою смертю та фатальною загибеллю — і врятуватись? Завдання страшенно важке; недарма вислів «пройти між Сціллою та Харибдою» вже тисячі років тому став крилатим. Але річ навіть не в тім; річ у тому, що, на переконання автора цих рядків, саме цей — гранично жорстокий іспит: оминути два «полюси» невідворотної катастрофи складає зараз Україна, складає наше суспільство. І тут вже варто перейти від вражаючих міфологічних пригод до «суворої прози» сьогодення. Постараємось бути лаконічними.
І аргонавти, і Одіссей не вмовляли потвор, не намагались вступати з ними у перемовини (марна річ! З’їдять!) – вони знали, що порятунок лише в одному — якомога швидше пливти вперед, бо інакше загинеш. І хіба важливо, як саме загинеш: від хижих зубів Сцілли чи ненаситних кігтів Харибди (лже-русалоньки, псевдо-сирени)? Все одно — загибель і там, і там. Тому стояти на місці (так само, як і розраховувати, що ось-ось підійде «дружній» корабель, навантажений «демократичними» цінностями; так само, як і «давати задній хід» — марно, бо страховиська тут, вони наздоженуть) — це означає… Ну, самі розумієте, що, читачу. Краще не вживати це слово всує. Треба встигнути пробиватись, поки оці потвори не схопили, оці скелі не зімкнулись.
Можна довго розмірковувати про те, що символічно означає «Сцілла» (хиже обличчя «керманичів», що забули уроки Майдану-2 й, як видно, виявились непоганими «учнями» сукупного «Кучмановича» – система нахабніє на очах!). І що таке «Харибда» (солодкі співи «друзів народу», що чекають на свій «зоряний час»? Заклики знову «зруйнувати все до підвалин», а вже потім…? Використання історично притаманної українцям анархо-індивідуалістичної недовіри до будь-якої влади, хай би якою гарною вона була?). Але ми всі — без розмірковувань, бо нема коли — маємо збагнути й відчути одне: будемо реально, насправді, конкретно, без порожніх декларацій (вони викликають лише огиду) здійснювати дійсно радикальні реформи (з наголосом на першому слові!) — проскочимо між Сціллою й Харибдою. В іншому разі, в умовах війни, ворожої агентури на дуже високому рівні, важкої кризи в економіці, озлоблення, втоми, зневіри, образи (законної) та дезорієнтації суспільства — потрапимо потворам на обід.
