Ніякої трагедії немає - є екзамен
Історія з Верховною Радою переконала багатьох у тому, що пора з цим базаром закінчувати. Півнячі бої, демагогічна риторика, піар на трибуні - все це не на часі.
"Горе мужу, которым управляет жена, горе граду, которым управляют многие" - писав Іван Грозний. Хорошого потрошку - кажуть у народі. Зараз, у час, коли зволікання не менш шкідливе, ніж помилка, коли публічні з’ясовування стосунків політиків лише деморалізують народ, коли затягування прийняття рішень, спекуляції депутатів ставлять підніжку військовим, постає питання доцільності такої роботи Верхової Ради. В мирний час можна і почубитись біля трибуни, і повправлятись у красномовності, і повеселити глядачів, а наразі пора вже і знати місце, тим більше, що зараз у Раді є збіговисько тих, хто працює на ворога і на власні кишені, а не на спливаючу кров’ю державу. Нагально постало питання про введення прямого президентського правління. В цій трясовині треба задіяти всі колеса і працювати на максимальній швидкості. Влада або буде працювати в режимі позашляховика, або загрузне. Це питання життя і смерті. Причому смерті не образної, а реальної, яку в зоні АТО українці спостерігають щодня.
Взагалі, якщо не прочистити державний організм від всіляких тромбів, наростів і лушпиння, шкоди від якої інколи не менше, ніж від зради, то далеко ми не заїдемо. Давно вже було ясно, що з тою бюрократичною пухлиною, з переплутаним клубком недієвих законів з одного боку і скиртою гною зловживань з іншого, країна прямувала на риф. Таким рифом виявились зимові події в Києві.
Зв’язатись з божевільною системою бюрократії завжди було схожим на потрапляння в світ Кафки з його безкінечними коридорами, ходами, персонажами з незрозумілою роллю, але які виринають наче з-під землі і якісь папірець, або слово, або перерва, або випадок може поставити хрест у кращому випадку на вашому дні, в гіршому стане загрозою бізнесу та статкам. У цих паперових замках в тумані гачкотворства був похований Радянський Союз, якому в певний момент просто дали коліном під зад і він розсипався як картонка, як будинок з сірникових коробок. Не у боротьбі у холодній війні загинула та держава, а потонула у власній недолугості, бюрократичній іржі і маразмі вождізму, який в наші часи втілились в золотих батонах.
Переконаний, що якщо уважніше придивитись і пильніше пошукати, то таких "золотих батонів" можна знайти ще безліч. Осучаснений Кафка - сморід немитого громадського туалету в центрі міста, в парку, який називають "Дураківка", і за десять метрів від нього Луганська облдержадміністрація з колоною іномарок, пихатими керманичами в коштовних костюмах і роєм чиновників "при ділі", всмоктаних лабіринтами коридорів і кабінетів.
Завдяки цьому кістки нашої держави, замість того щоб міцнішати, за 20 років покрились наростами подагри і соляними відкладеннями. Молода країна перетворилась на збіднілого старого, який ледве пересувався і був не готовий до ударів долі. Те, що в Україні майже з повітря з’явилась армія, а в народі народився вихор патріотичних почуттів, доводить, що Україна таки не дід, а згорблений, змучений юнак, якому потрібен поштовх, і він відкине милиці, випрямиться і побіжить.
Війна, як і півроку назад золотобатонна диктатура Януковича, стали такими поштовхами. Але для цього потрібні кроки з негайного очищення всіх каналів, жил і вен тіла. Вмикаючи політичні телешоу з режисерами-маніпуляторами, високооплачуваними акторами і шестірками-статистами, відчуваєш жах і огиду від думки, що от ці багатослівні демагоги і лицедії від політики сидять у кріслах вищого законотворчого органу. Більшість із них вже своїм поглядом вимагають ляпасу. Їхні промови відводять від тем, які вони чіпляють, до думки - що цей оратор там робить? Ні, не на ток-шоу, а у владних кабінетах. Театр абсурду, принизлива вистава з однією ціллю - давати запит в суспільство на пошук дурників, провокувати поверхові емоції, насаджувати примітивні переконання. Давно вже пора збиратись громадянам біля таких телестудій та держустанов з питаннями, які можна задати політикам в безпосередньому контакті, а не через плювки в телеекран.
Те, що відбувається в державі зараз, можна розглядати як трагедію. Насправді ніякої трагедії немає - є екзамен, який може скінчитись успіхом і оновленням або бідою, загибеллю країни. Трагедії ж наразі мають імена і прізвища. Трагедії цієї війни персоналізовані і тому не забудуться ніколи, стануть докором і нагадуванням. Це перервані життя юнаків, це перемелені долі тисяч військових і мирних громадян.
У 2004-му році ми побачили сон патріотичного піднесення з яскравими малюнками майбутнього, з сонцем оновленої держави, що гріло душу в наших думках, а потім у момент відносно легкої (хоча тоді так не здавалось) перемоги прокинулись... нема нічого! - так би написав Тарас Шевченко. В 2014-му цей сон вже був більш тривожним. Ми знову почали малювати у своїй уяві картини справедливості, відплати, реваншу добра, але вибиті очі і перші смерті на Майдані голками реальності пронизували мозок, не даючи впасти в оману безплідних надій.
Тоді люди взялись за зброю. Люди відчули, що смерть гидка і підступна. Вона стріляє з вікон не завжди в серця і ворог не завжди стоїть перед тобою напроти. Більш того ворог мімікрує і провокує, він стріляє в обидва боки, так що й зрозуміти, проти кого треба битись, інколи нелегко. Але ясно одне, якби не той апарат, та вкрита виразками вад машина, що вкоренилась в тілі країни, ні подій на Майдані, ні війни на сході держави не було б. Путін – це всього тільки біснуватий карлик, який, скориставшись можливістю, дав виплеснутись назовні сутності більшості росіян, а Янукович – це всього тільки колишній зек і завгар, який став втіленням цілого суспільного слою, що нікуди не подівся і навіть відчуває себе зараз доволі непогано. А отже, чистка районів звільнених міст має відбуватись паралельно з вичисткою всієї системи державного устрою. Для прикладу, зараз багато хто з творців цієї системи і прямих провокаторів у Луганську вже перебувають на пенсії. Більш того їх можна побачити в непримітних сорочках з чепчиками, купленими на звичайному базарі. Вони нарікають на те, що, на жаль, в країні не було СБУ і МВС, тому й вийшло така прикрість... Вони сховали власні джипи і заощадження, злились з середовищем і чекають, поки народжене ними ж лихо мине. І тоді вони знову будуть на коні. Бо, як вони надіються, система нікуди не подінеться. Система вічна і вони вічні. "Мы и были, и есть, мы и будем" - співалось в одній пісні. Вони справді в це вірять і зроблять все для того, щоб так і було. А переписати назву країни та перемалювати прапор для них не проблема.
Бюрократія - це неминуче явище, але це механіка, в той час як суспільні процеси мають більш біологічну аналогію. Механіка дозволяє реалізувати певні необхідні для організму функції. Це палиця, на яку спирається суспільство, це ескалатор для пересування, це взуття для зручності ходьби. Але на певному етапі розвитку суспільства взуття починає впиватись у ноги. Тоді його треба змінювати, відмовляючись від деформуючих, шкідливих для тіла незручних чобіт. Само воно не зміниться. Воно неорганічне, і суспільство періодично має знаходити в собі волю скинути його, щоб взути нове, по формі. Зараз, намагаючись крокувати власною дорогою, ми гальмуємо, бо на наших ногах дерев’яні колодки. Саме незручними, болючими колодками є існуюча в Україні владна і бюрократична система.
Хто візьметься впевненим рухом скинути з нас ці колодки? Хто може кинути виклик цьому наросту, цій кісті? Зараз точаться інколи спекулятивні розмови, що військові, які побачили справжню війну і позбулись страху, набувши рішучості і гніву по поверненні з війни стануть таким тараном, який має пробити запліснявілу стіну чиновництва, політичного популізму і зрадництва. Дійсно, праведний гнів озброєних людей - це потужна рушійна сила, яка має властивість у певний момент перетворюватись на руйнівну.
Переконаний, що саме армія підприємців і військових з єдиним, народженим в середовищі випробувань і перемог, лідером можуть стати складовими нової формули впливу на суспільні процеси і на владу. А може навіть стати і самою владою. При розумінні цього у нашого Президента є всі шанси закріпити кредит довіри, наданий йому на виборах, підтримкою солдат і підприємців – лоном, де народжується справжній авторитет. Зробити це треба, поки є можливість їх організувати і очолити задля розбудови країни, і поки вони самі не перетворилась на деструктивний смерч, що вже не буде розбирати, де праві і винні, свої і чужі.
Валентин ТОРБА, Луганськ
