Поспішати не можна!
У західній громадській думці стосовно Росії і її ролі у війні на Донбасі широко поширене переконання, що з нею можна вести справу так само, як і з будь-якою іншою демократичною країною. Перш за все цієї точки зору дотримуються представники лівої і ультраправої частин політичного спектра. Але її не цураються й багато політиків набагато більш помірних і аж ніяк не проросійських поглядів.
Особливо ті, у кого добігає кінця виборчий мандат. Ось і зараз Обама (завершує президентство на початку 2017 року), Меркель і Олланд (обидва переобираються 2017 року, причому поки що їхні шанси на успіх оцінюються невисоко) прагнуть до завершення свого правління відзначитися якимось видатним зовнішньополітичним досягненням. І найбільш простим рішенням їм здається домогтися врегулювання конфлікту на Донбасі за допомогою повного (хоча б формально) виконання Мінських угод.
І в Вашингтоні, і в Берліні, і в Парижі на проблему дивляться приблизно так. Україна перебуває узначній фінансовій і політичній залежності від провідних країн Заходу, як і від Євросоюзу в цілому, і не буде занадто вже опиратися, якщо їй запропонують прийнятний компроміс. Ну а оскільки Росія життєво зацікавлена у знятті західних економічних санкції і поверненні до клубу провідних світових держав, то вона теж недовго буде пручатися і погодиться на виконання Мінських угод на прийнятних для себе умовах. Тому західні держави так тиснуть на президента Порошенка, домагаючись ухвалення Радою відповідного закону і проведення виборів на Донбасі не пізніше серпня цього року. Це робиться для того, щоб про повне виконання Мінських угод і зняття санкцій з Росії можна було оголосити ще до президентських виборів у США і тим хоч трохи допомогти кандидату від демократів Гілларі Клінтон.
Але головне, звичайно ж, полягає в тому, щоб Барак Обама встиг здобути лаври головного миротворця на Донбасі. З цим і пов'язаний черговий візит Вікторії Нуланду Москву. Так само Ангела Меркель і Франсуа Олланд до кінця своїх каденцій хочуть завершити збройний конфлікт у Європі, що почався під час їхнього правління і за масштабом порівнюваний тільки з війнами у колишній Югославії.
При цьому створюється враження, що західні лідери всерйоз вірять (або намагаються змусити себе вірити), що, якщо представники Путіна підпишуть ще одну, останню і остаточну угоду щодо Донбасу, зобов'язавшись вивести звідти всіх російських «відпускників», озброєння і техніку і навіть пообіцявши повернути Україні контроль над кордоном на Донбасі, сам російський президент буде цю угоду по-справжньому виконувати.
Але ж у цьому Путін - гідний спадкоємець Леніна і Сталіна. Ці лідери більшовиків прославилися тим, що підписані ними міжнародні договори дотримувалися рівно стільки, скільки їм було вигідно. Коли 1920 року Радянська Росія визнала незалежність Вірменії і Грузії, це визнання протрималося всього кілька місяців, поки основні сили Червоної Армії були зайняті війною з Польщею. Визнання незалежності Польщі, Фінляндії, Литви, Латвії та Естонії і договори, укладені на початку 1920 років, протрималися значно довше - майже два десятиліття. Тут зіграла свою роль поразка Радянської Росії у війні з Польщею і підтримка держав-лімітрофів державами Антанти. Проте, коли Гітлер і Сталін у серпні 1939 року поділили між собою Східну Європу, Москва спокійнісінько наплювала на всі чинні угоди і захопила Східну Польщу і країни Балтії. Ось тільки з Фінляндією вийшла осічка. Сталін теж хотів її захопити, але через запеклий опір фінів і військових невдач Червоної Армії змушений був обмежитися лише територіальними придбаннями в Карелії.
Путін діяв цілком по-сталінськи, і коли наплював на Будапештський меморандум, і коли нині заохочує донецьких сепаратистів влаштовувати збройні провокації. Він діє за принципом: якщо у мене достатньо потужності, військової та економічної, і міжнародна обстановка, зважаючи на очевидну політичну слабкість західних держав, мені сприяє, то я поводжуся так, наче жодними договорами не пов'язаний.
У цих умовах, природно, ніякі чесні і вільні вибори неможливі, тим більше до кінця серпня. У цей термін їх не можна організувати навіть суто технічно - через відсутність списків виборців. Не кажучи вже про те, що в умовах фактичної російської окупації частини Донбасу проведення поспішних виборів лише легалізує кремлівських маріонеток. Але українська сторона, на нашу думку, обрала в цілому правильну тактику затягування переговорів щодо Донбасу шляхом висунення вимог, цілком раціональних і законних самих по собі, але важко здійсненних або зовсім нездійсненних.
Головна вимога - дислокація на окупованих територіях збройної місії ОБСЄ чисельністю не менше ніж уп’ять тисяч осіб. Оскільки співробітників місії передбачається озброїти лише стрілецькою зброєю і легкими бронетранспортерами, жодної реальної загрози сепаратистам, які мають у своєму розпорядженні танки і важку артилерію, вони становити не можуть. Однак сепаратисти по команді з Кремля ідею збройної місії ОБСЄ відкидають. З іншого боку, в умовах, коли місія не матиме ні чіткого мандата, ні можливостей стримувати дії порушників перемир'я, ні реальних шансів захистити себе в разі масштабного нападу, мало хто з країн захоче посилати своїх солдатів на Донбас. І проблема узгодження мандата і прийнятного для всіх сторін конфлікту складу місії ОБСЄ може зайняти багато місяців, і навіть років.
Так само вимога Києва вивести з Донбасу все російське озброєння і найманців для Москви залишається неприйнятною, оскільки її виконання фактично стало б визнанням прямої участі Росії в донбаському конфлікті. Тому виконання цієї вимоги також вимагатиме багатьох років переговорів. Важливо не поступатися в принципових питаннях і усвідомлювати, що сила тиску Заходу на Україну не безмежна. Ні у Вашингтоні, ні в Брюсселі не зацікавлені ні в краху України, ні в її перетворенні на російську маріонетку.
