Росія: в полоні реанімованої тоталітарної міфології
«Моё глубочайшее убеждение заключается в том, что даже, если бы эта история была выдумана от начала и до конца, даже, если бы не было Панфилова, даже если бы не было ничего – это святая легенда, к которой просто нельзя прикасаться. А люди, которые это делают, мрази конченые», - так заявив міністр культури Росії Володимир Мединський після перегляду фільму «28 панфіловців», від початку до кінця побудованому на фальшивих пропагандистських матеріалах сталінської доби. Подвійний доктор наук (і політичних, й історичних), уродженець Черкащини порівняв подвиг (який був вигаданий та описаний редакцією «Красной звезды» у листопаді 1941-го) зі звитягами античних героїв («их подвиг символичен и находится в той же череде подвигов, как 300 спартанцев»). Фільм повинен з’явитися на екранах російських кінотеатрів у листопаді, і немає сумнівів, що він одразу ж буде широко представлений в Інтернеті, адже йдеться про охоплення зарубіжної аудиторії, передусім української. Бо ж ідеться не більше й не менше, ніж про складову реанімації тоталітарної соціально-історичної міфології, на якій у свій час тримався Радянський Союз і яка сьогодні – за відсутності науково-технічних й економічних досягнень – є реальним підґрунтям режиму Путіна.
Звісно, певний елемент міфологізації завжди притаманний осягненню історії. особливо на рівні масової свідомості. Але тут ідеться про свідомо створену свого часу та підкріплену всією державною могутністю (в тому числі й репресивною машиною) систему ідеолого-політичних міфологем, які з часом перетворилися на певні стереотипи розуміння історії і втілилися у фальшиву історичну пам’ять не лише пересічного люду, а й значного числа претендентів на роль суспільної еліти. Така фальшива історична пам’ять передається із покоління в покоління та постійно коригується за допомогою російських мас-медіа і певного числа ЗМІ України. Ба більше: підживлення цієї соціально-міфологічної «пам’яті» нерідко здійснюють ті, хто цього суб’єктивно не прагне – вчителі, викладачі вищої школи, журналісти, навіть деякі політики-опозиціонери. Це стосується не тільки Росії, де реанімація міфів, як бачимо з виступу міністра культури, є державною політикою, а й усього пострадянського простору, в тому числі й України. Часом зловмисна, часом просто від невігластва, але ця міфологія відтворюється знову і знову у вітчизняному медіа-просторі та в освітньому процесі…
Сьогодні в Україні на порядку денному декомунізація. Проте чи є гарантії незворотності та повноти цього процесу? Згадаймо: на самому початку врядування тандему «Ющенко-Тимошенко» новий міністр освіти соціаліст Ніколаєнко повернув до навчальних програм сталінський концепт «Великої Вітчизняної війни», яку вдалося звідти елімінувати, як не парадоксально, за правління Кучми. Ну, а потім Національна академія наук демонстративно відмовила в обранні своїм член-кореспондентом Станіслава Кульчицького, одного із дослідників Голодомору та тоталітаризму, натомість на це місце потрапив комуніст Валерій Солдатенко, який у своїх текстах заперечував Голодомор як геноцид українського народу і відтворював міфологему про «несприятливі погодні умови» та про те, що «однаковою мірою голодували всі». Як наголошував він, «голод був наслідком цілої низки об'єктивних і суб'єктивних чинників, які, зрештою, аж ніяк не знімають відповідальності з тодішнього керівництва СРСР… Досі немає науково підтверджених даних (хай для мене, якого не якого, історика) про те, що винищення українців, чи українського селянства, було справжньою метою радянської влади у 1932-1933 роках». До влади прийшов Янукович – і Солдатенко став директором Інституту національної пам’яті, а міністром освіти і науки, молоді та спорту – добре знаний доктор історичних наук Табачник… Як у ті роки відбувалася реанімація сталінсько-брежневської історичної міфології та які нові деталі до неї додавалися, читачам «Дня», думаю, спеціально розповідати не треба (скажімо, про подвиг 300 озброєних лише саперними лопатками та гранатами «шахтарях із міста Сталіно», які ціною свого життя розгромили значні сили румунських військ і в ніч з 23 на 24 серпня порятували Одесу; навіть пам’ятник відповідний терміново спорудили, тільки вже йшлося про те, що «250 безоружных человек смогли не только противостоять, но атаковать и разбить хорошо вооруженного врага», - хтось, очевидно, вирішив, що цифра 300 надто вже нагадує давньогрецькі перекази…). І це все дружно подавали газети на своїх шпальтах, а телеканали – у програмах новин!
Утім, українці у своїй масі виявилися справді істотно відмінними від росіян і не дозволили неосталіністській міфології ствердитися на державному рівні. Проте спроба така була, а тому слід бути пильними й постійно поглиблювати історичні знання масової аудиторії за допомогою газет, Інтернет-проектів, кіно, радіо й телебачення, особливо останнього. На жаль, це все робиться у вочевидь недостатньому обсязі – скажімо, яка газета, крім «Дня», постійно переймається такими проблемами?
…А щодо 28 панфіловців, то їхнє оспівування «солов’ями путінізму» насправді є хамським приниженням реальних подвигів червоноармійців. А вони були. Скажімо, до публікації «Красной звезды» з’явилася стаття в газеті «Известия», де описувався бій однієї з рот (повного складу – 120 «багнетів»), в якому було підбито 9 німецьких танків, а спалено – 3 (тобто реально незворотні втрати і зводилися до цих трьох танків, бо практично всі підбиті ремонтники повертали до ладу, якщо поле бою залишалося за німецькими військами). Проте і знищених три та пошкоджених шість танків за один день – це неабиякий успіх, бо на той час, скажімо, у трьох танкових дивізіях 2-ї танкової групи під командуванням Ґудеріана залишилося близько 600 танків. 12 виведених з ладу однією ротою танків – це 2% чисельності танкової групи. Хоча насправді їх, мабуть, було дещо менше (5-6 незворотно втрачених за день танків на ділянці оборони всього полку, де воювали ті 28 призначених героями міфу панфіловців). А як же інші тисячі вояків? Їх наче й не було…
Найсумнішим, як на мене, у всьому тому є той факт, що міф про 28 панфіловців був розвінчаний ще в журналі «Новый мир» Твардовського. У №2 за 1966 рік була опублікована стаття офіцера-фронтовика В. Кардіна «Легенды и факты», в якій детально розбиралися обставини створення міфу та доводилося, чому 28 піхотинців з самими лише гранатами та «коктейлями Молотова» не могли зупинити 50 танків. На дибки стало все політбюро: сам Брежнєв гнівно заявив: «Ведь договариваются же некоторые наши писатели (а их публикуют) до того, что якобы не было залпа Авроры, что это, мол, был холостой выстрел и т. д., что не было 28 панфиловцев, чуть ли не выдуман этот факт, что не было Клочкова и не было его призыва, что „за нами Москва и отступать нам некуда“». Цю статтю Твардовському пригадали, коли його змушували піти у відставку з посади головного редактора і коли громили «Новый мир»… Що ж, міністр культури РФ наразі впевнено йде сталінсько-брежнєвським курсом, ба більше – навіть демонструє певний «прогрес» у порівнянні з Брежнєвим – мовляв, не має значення, брехня це чи правда, так повинно бути й так буде, росіяни довічно житимуть під омофором «міфу ХХІ століття», а хто хоче знати правду – ті «мрази конченые». Що ж, така сучасна Росія, де повноводною рікою на масову аудиторію ллються книги та статті, присвячені найбільш ефективному менеджеру всіх часів та народів – тов. Сталіну І.В. і його блискучій команді, де телебачення сповнене міфами про розвідників і диверсантів, які виграють війну, знищуючи нацистську чудо-зброю, та малохудожніми наїздами на «буржуазних націоналістів» різних народів, які продали, мовляв, Велику Росію Гітлерові (це при тому, що ледь не дві третини вояків колабораціоністських формувань становили росіяни).
Що ж, російський тоталітаризм сьогодні є фактом. Як і панування в РФ соціально-історичної міфології неосталінізму, як і наполегливе поширення Кремлем, Луб’янкою й Останкіно цієї міфології на пострадянських обширах. От тільки пам’ятає двічі доктор Мединський чим закінчив у Нюрнбергзі один із головних його ідейних попередників, автор книги «Міф ХХ століття»?
