Що стоїть за сирійським розгромом?
Війна у Сирії поповнилася двома новими і дуже важливими епізодами. Те, що вони сталися приблизно в один і той же час, швидше за все, випадковий збіг. Проте випадковість є продовженням закономірності. І це змушує поставитися до події з усією серйозністю. Схоже, що це не просто епізоди бойових зіткнень, а щось значно більше.
Почнемо з того, що іранський безпілотник залетів на півтори хвилини в ізраїльський повітряний простір і тут же був збитий ракетою з вертольота «Апачі». Після цього ізраїльські ВПС завдали серію ударів по іранських об'єктах у Сирії. При цьому один бомбардувальник F-16I (Суфа) отримав пошкодження від вибуху поруч із ним сирійської ракети і впав на ізраїльській території. Льотчики катапультувалися. Хоча в Лівані та Ірані святкували перемогу через пошкоджений ізраїльський літак, насправді удар ізраїльських ВПС був досить сильним, що викликало роздратування як у Тегерані, так і в Дамаску. Сирійський президент Асад в ультимативній формі зажадав від Москви передачі комплексів ППО С-400, погрожуючи в іншому випадку погіршенням відносин між двома країнами.
Цими ж днями загін сирійських урядових військ спробував відвоювати у опозиціонерів на лівому березі річки Євфрат нафтові поля, але потрапив під авіаційний і артилерійський вогонь американців. Фактично з'єднання з приблизно 500 осіб з бронетехнікою було повністю розгромлене. За американськими даними, воно втратило близько 100 осіб, за іншими - значно більше. Так і залишилося б це звичайним епізодом, які до цього траплялися часто-густо, але була ціла низка нових обставин.
За даними російських ЗМІ, серед втрат з'єднання сирійської урядової армії відзначені громадяни Росії з приватної військової компанії (ПВК) більш відомої як «група Вагнера». Солдати удачі, які входять до в її складу, вже давно воюють у Сирії, а до цього відзначилися на українському Донбасі.
Цифри втрат російських найманців зростають у геометричній прогресії. Вже говорять про 600 загиблих і навіть називаються конкретні імена. Найбільш просунуті патріоти після стогонів і криків про загиблих починають ставити питання владі. Як і чому вона допустила таке побиття і чи не час відповісти знахабнілим американцям.
Залишимо ці шовіністичні пісні і голосіння і звернемося до політичних проблем, що випливають із подій.
Судячи з усього, розгром на берегах Євфрату виявився для Москви, Дамаска і Тегерана дуже неприємним сюрпризом. Там чомусь вважають, що американці воювати не вміють і не хочуть. Дається взнаки інерція сприйняття Вашингтона часів Обами. Виявилося, що це далеко не так і Трамп уже показав це. Проте зі старими поглядами не розлучаються.
Як сказав американський міністр оборони, Москву попередили про висунення колони урядових сил в зону контролю опозиції і американців. І про те, що при перетині певної лінії по ній буде відкрито вогонь. У відповідь із Москви повідомили, що російські військових там немає.
Звернімо увагу на дві обставини. Перша. Формально Москва відповіла вірно. Російських військових її юрисдикції у колоні дійсно не було. Друга. Знову ж формально за членів ПВК Вагнера вона не відповідає і їх не контролює. Вони воюють у сирійській урядовій армії і підкоряються її командуванню.
Однак у московських військових начальників і їхніх підлеглих у Сирії були всі можливості повідомити про американське попередження своїх союзників і партнерів. Цього не було зроблено. Чому?
Тут із суто військової сфери ми переходимо в політичну, навіть військово-стратегічну.
По-перше. Цілком можливо, що розпочатий урядовою армією Сирії наступ на лівому березі річки Євфрат, що має всі ознаки погано підготовленої авантюри, не було погоджено з російським оперативним командуванням і радниками. Проте по-союзницьки їх слід попередити, а далі як хочуть.
Виходить, що Москва навмисне підставила, тут слово союзники зовсім не підходить, назвемо їх партнерами, сирійських військових під ураганний американський вогонь. Той факт, що там були російські громадяни, і це ніяка не таємниця московських начальників і їхніх підлеглих у Сирії, ніяк не зупинив. Нехай сирійців Кремлю не шкода, але ж і свої загинули. Втім, Путін і Ко жаліти своїх не звикли. Як на Донбасі, так і в Сирії. Не такого вони виховання.
Тим самим руками американців Асаду і його воїнству показали, що без російських військових їм нічого не домогтися і краще самодіяльністю не займатися.
По-друге. Аналогічний ляпас отримали й іранці. Причому з двох боків. Росія ніяк не протидіє ізраїльській авіації у небі Сирії і Лівану. І це дуже дратує Тегеран, який від ударів ізраїльтян втрачає об'єкти і людей. Крім того, є всі підстави вважати, що авантюра з походом на лівий берег річки Євфрат була зроблена не без підказки іранців. Дамаск вже давно до них прислухається сильніше, ніж до російських радників, і Москві дуже в масть показати, хто насправді в Сирії головний.
Крім того, як ізраїльські ВПС, так і американці наочно показали іранцям і їхнім прісним у вигляді шиїтської міліції, що вони насправді можуть при зіткненні не з бандами терористів, а зі справжньою сучасною армією. Як виявилося, практично нічого. Той факт, що ізраїльська авіація панує в сирійському і ліванському небі, цілком Москву влаштовує. По російських військових ізраїльтяни ударів не здійснюють, про свої нальоти заздалегідь попереджають. Якщо іранців і асадівців пощипають, то знову ж таки Росії користь. Будуть знати, що краще look before you leap - дивитися, перш ніж стрибнути.
По-третє. Це вже суто російський аспект. Солдати удачі, а правильніше - найманці поступово перетворюються на проблему для Білокам'яної. З Донбасу найбільш завзятих вдалося направити в Сирію. Що ж далі? ПВК Вагнера і їй подібні організації Дамаску і його іранським союзникам не тільки не потрібні, а все більше заважають. Вони в них бачать, і не без підстав, провідників російського впливу, які просто у потрібний час виконують московські команди. Крім того, ця важко керована ватага схильна до мародерства, віджимання території і власності в інтересах приватних осіб. Зовсім не обов'язково сирійських або іранських.
Поверненню в Росію найманців Кремль зовсім не радий, а тепер перенаправити їх нікуди. Якщо вони потраплять під американський вогонь або зіткнуться з курдами та іншими опозиціонерами і при цьому частина їх загине - тим простіше в майбутньому. Однією проблемою буде менше. Ось чому Кремль не особливо журиться щодо сирійського розгрому і загибелі якоїсь кількості громадян Росії.
Звичайно, подібні Гіркіну-Стрєлкову будуть нити і кричати про зраду, але це Кремль спокійно переживе. Адже на кону розв’язання глобальних зовнішньополітичних завдань. Складніше з невдоволенням силовиків, але й тут рішення знайти можна.
Проте події початку лютого в Сирії означають зміну політичної і військової конфігурації на Близькому Сході.
Іран не залишить своїх спроб промацати ізраїльську систему протиповітряної оборони і не зупиниться перед усе більш руйнівними відповідями. Усе це змусить Москву, навіть проти її волі, робити вибір.
Дилема досить проста. Або далі втягуватися в сирійську авантюру з матеріальними, фінансовими і людськими втратами, або йти з Близького Сходу. Психологічно Путін другий варіант категорично не сприймає. Війна триватиме.
