Совок — окремий випадок російського
Про наслідки української «десовєтизації»
З усіх подій останнім часом українська «десовєтизація» виявилася найнесподіванішим і ще не осмисленим явищем. Разом з відкриттям архівів КДБ, в яких міститься безліч документів, з яких можна буде судити про загальносоюзну практику чекістів, це ще одне підтвердження принципових розбіжностей у розвитку України та Росії.
Слово «десовєтизація», як і багато сталих і загальноприйнятих термінів, не зовсім точне. Один з наслідків української «десовєтизації» в тому, що стане ще зрозумілішим і без того очевидне: совок — це окремий випадок російського. Що Ленін-Сталін і все інше — російське, народне, блатне, хороводне, сірячинне, святе й іконне. І розмови щодо того, що совок — це загальне надбання всіх народів СРСР, що всі вони причетні, й нас усіх це пов’язує — гниле імперство, святенницьке й лицемірне.
Особливо яскраво це виявляється в реакції найпрогресивніших діячів у Росії та найближчих російській культурі прибічників демократії в Україні. До останніх належать не комуністи, а ті колишні дисиденти, які мали й мають більше спільного з російськими захисниками прав людини, ніж з національним рухом в Україні. Їхніх імен я називати не хочу. Нічого особистого: тема цих нотаток — щось властиве різним соціальним групам, а не конкретним людям.
Що стосується Росії, то тут сформувався прошарок статусних. Та вже не знаю, як сказати: лібералів, демократів, опозиціонерів? Найточніше, медіа-персон, що визнають рамковий характер своїх волелюбних висловів і готові транслювати деякі кліше, видаючи їх за власні думки. Щодо української дерусифікації (я вживатиму це слово) кліше ці зводяться до того, що ідеологічні обмеження суперечать демократичним принципам, що дерусифікація розколе українське суспільство, в якому немає єдності.
Штамп про недопустимість боротьби з ідеологією сходить до доповіді Молотова верховній раді СРСР наприкінці 1939 року. До того самого, де прозвучали слова про Польщу як потворне породження Версальського договору. Менш відоме інше:
«Останнім часом правлячі кола Англії та Франції намагаються змалювати себе як борців за демократичні права народів проти гітлеризму, причому англійський уряд оголосив, що нібито для нього метою війни проти Німеччини є, не більше й не менше, «знищення гітлеризму». Виходить так, що англійські, а разом з ними й французькі, прибічники війни оголосили проти Німеччини щось подібне до «ідеологічної війни», що нагадує старі релігійні війни. Дійсно, свого часу релігійні війни проти єретиків і іновірців були в моді. Вони, як відомо, призвели до тяжких для народних мас наслідків, до господарського розорення й до культурного здичавіння народів. Нічого іншого ці війни й не могли дати. Але ці війни були за часів Середньовіччя. Чи не до цих часів Середньовіччя, до часів релігійних воєн, забобонів і культурного здичавіння тягнуть нас знову панівні класи Англії й Франції? У всякому разі, під «ідеологічним» прапором тепер затіяна війна ще більшого масштабу й ще більших небезпек для народів Європи й усього світу. Але такого роду війна не має для себе жодного виправдання. Ідеологію гітлеризму, як і всяку іншу ідеологічну систему, можна визнавати або заперечувати, це справа політичних поглядів. Але будь-яка людина зрозуміє, що ідеологію не можна знищити силоміць, не можна покінчити з нею війною. Тому не лише безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму» прикривається фальшивим прапором боротьби за «демократію».
А тепер зіставте це з постійними застереженнями і російських, і українських демократів про «полювання на відьом». І пригадайте, що молотовська доповідь не могла бути не затверджена Сталіним, якому зараз у Росії встановлюють пам’ятники. Це я до українців звертаюся. Нагадую їм про те, хто в Росії несе відповідальність за нинішні суспільні настрої. Не лише влада й не лише закохані у владу народні маси. А й люди, серед яких є радянські політв’язні. Нині вони — новий істеблішмент.
Є такі люди і в Україні. Їхнє неприйняття дерусифікації обґрунтовується ними в довгих незв’язних текстах, що складаються переважно з табірних спогадів. Є там і просте: не нинішній українській владі приймати такі рішення. Але розібратися в мотивації цих людей легко, як і в спонуках солідарних з ними росіян. Вони — така ж частина колишнього тоталітаризму й пострадянської смути, як і люди у владі. Вони знайшли себе у вічному протистоянні тому, що може бути знищене одним правовим актом. Як їм жити далі? Вони все життя позиціонували себе в протистоянні чомусь, і раптом це щось зникає. Причому не їхніми стараннями. Хто тоді вони?
Ні вже, говорять вони, як райкінський персонаж з радянського часу. Нехай усе буде, але залишається маленький, але дефіцит.
Із закінченням війни обнуляється й досвід переможців. Розбити нацистську Німеччину могли лише ті, хто зовсім не хотів воювати, кому було чим жити й без війни. Тому й з’явилося формулювання «беззастережна капітуляція» на зустрічі Рузвельта й Черчилля на початку 1943 року. Сталін був змушений погодитися. І спробував продовжити вже проти минулих союзників війну, стараннями Заходу, обернену на холодну. Те саме відбувається зараз з людьми, які бояться наступу нового світу.
Не вперше таке. У Росії після 1991 року ці страхи призвели до заморожування ситуації, а потім до реабілітації й реставрації совка. Спочатку на рівні побутовому, потім на рівні масової культури — всіх цих «Старих пісень про головне». І правильно роблять українці, прибираючи з телеефіру російську продукцію.
Не можна сказати, що цьому не намагалися чинити опір. Якщо уже я почав цитувати, то наведу вислів Дмитра Петрова, біографа письменника Василя Аксьонова й дослідника його творчості. Ось що пише Петров у зв’язку з романом «Москва-ква-ква» (2006):
«Тоталітаризм — це погано; та зате була велика епоха.
У чому ж секрет стійкості такого ставлення? У створеній за совєтів керуючій знаковій системі — набору всіляких кодувальних інструментів, вбудованому у повсякденність і через двадцять років після краху радянської влади.
Щоб їх відмітити, достатньо озирнутися. Ось зірки на баштах Кремля. Ось мавзолей Леніна. Ось його істукани, настромлюються по містах. Ось барельєфи й мозаїки в метро. І назви вулиць, пароплавів і станцій, дані на честь «червоних» героїв (за відсутності назв на честь героїв «білих»). І багато чого ще — не станемо перераховувати всі чинники, що непомітно «будують» росіянина під радянський ранжир, навіть коли й совєтів-то немає, і комуністи не при владі...»
Ось цю знакову керуючу систему й прибирають в Україні. У Росії з нею боровся один Василь Аксьонов, автор пророчого роману «Острів Крим» і — за іронією історії — однофамілець Сергія Аксьонова. Так можна відповісти тим критикам дерусифікації, які бачать у ній виключно відволікаючий маневр української правлячої еліти. Ні, не кажу, що такого не може бути. Навпаки, це цілком імовірно. Але історичні наслідки цих рішень від їхньої мотивації не залежать. Одна справа, коли пам’ятники людям, які погубили українську державність (а саме це зробили більшовики), зносяться опозицією, й зовсім інша, коли це здійснюють лояльні владі громадяни для виконання ухваленого закону.
Цю різницю чудово розуміють у кремлі, який, до речі, власну знакову керівну систему поки не створив — використовує радянську. У цьому і слабкість, і сила кремля, а в такій ситуації вже від зовнішніх обставин залежить, що виявиться в першу чергу — сила чи слабкість.
Поки в Росії градус антиукраїнської пропаганди не знижується. Вельми показово, що все крутиться довкола війни й перемир’я. Про ухвалені закони й знесені монументи, звісно, говориться, але все-таки обережність очевидна.
І це вельми розумно, з погляду влади, для якої найстрашнішим є демонстраційний ефект того, що відбувається в Україні.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
