Свобода.Крапка.UA
Кілька п’ятниць поспіль шоу Савіка Шустера не виходить на жодному із загальнонаціональних каналів. Ледве знайшла на якомусь супутнику.
Мені все одно, хто прибрав програму з ефіру - чи то на власника натиснула Адміністрація Президента, чи власника залякав прем’єр-міністр чи Олександр Ткаченко не пережив успіху Шустера.
Є питання до медіа-спільноти. Бо медіа-спільнота мовчить.
Мовчить резонансна, «принципова» Телекритика.
Очевидно, до журналіста Савіка Шустера є питання — і у влади, і в опозиції, і в колег. Щодо його об’єктивності, щодо кількості джинси в ефірі, щодо його здатності мімікрувати під будь-який політичний режим. Савік – це медійний колобок українських олігархів. Програма Савіка – інструмент для маніпуляцій. І це негативна сторона медіа-діяльності Савіка, як дзеркала української свободи слова.
Але треба визнати, шоу Шустера – той публічний майданчик, який завжди дає рейтинг, на якому б каналі не виходило. Шоу Шустера – якісно зроблений, розкручений телевізійний продукт. Не може бути претензій до якості контенту, його задає саме життя. Але, можуть бути претензії до політичного градусу програми.
Тому, є одна логіка у вигнанні Шустера з ефіру – логіка політична.
Очевидно, така політична акція виглядає, як наступ на свободу слова.
І тому, дивним виглядає мовчання медіа-спільноти. Бо у випадку із програмою Шустера мова йде про порушення базових принципів та засад демократії, а не про покарання окремо взятого Савіка Шустера.
Пригадую, в Росії закривали НТВ.
На мітинг щодо захисту НТВ вийшли глядачі, але не прийшли саме колеги-журналісти. Не прийшли, бо ексклюзивні зарплати зірок НТВ, котеджне містечко, де жили зірки НТВ разом з менеджерами Газпрому і, де вивезення сміття коштувало одну тисячу доларів на місяць – усе це викликало справедливе роздратування московської медійної тусовки. Прогресивна російська громадськість, здебільшого, дистанціювалася.
Кінець НТВ став кінцем ліберальної Росії.
Боюся наврочити, але кінець шоу Шустер live з українського ефіру може стати згортанням свободи слова в Україні.
Українська медіа-спільнота так само мовчить. Не чути обурення, немає колективних листів на захист.
В Україні найгаласливішим медійникам заткнули рота депутатським мандатом.
Журналістів-відчайдухів в Україні, як на мене, було двоє – Сергій Лещенко та Тетяна Чорновіл. При всій вибірковості історій, які Лещенко обирає для досліджень – він об’єктивно мужня людина. Сьогодні діяльність Лещенка-депутата викликає повагу.
А ось, енергійність Тетяни Чорновіл сьогодні все більше схожа чи то на жіночу істерику, чи то на політичне замовлення. Виявляється, син Пашинського в Укроборонпромі поза конкурсом – це неважливо, бо посада маленька, 40 мільйонів Авакова, виведені закордон – не страшно, бо взяті, начебто не з державного бюджету, авантюристка Тищенко – взагалі, жертва нинішньої влади.
Тетяна Чорновіл боролася проти політичної корупції Партії Регіонів. Але пані Чорновіл захищає та відбілює злочинні оборудки в Народному Фронті, за чиїми списками вона обиралась.
Я в 2013-2014 рр. майже повірила, що Тетяна Чорновіл і є той політичний воїн світла. Зараз, вона – адвокат окремої політичної сили. Так собі, відкриття. Не надихає..
Ну, а ефект від діяльності решти галасливих журналістів-депутатів – це якийсь білий шум…Окрім того, що полюбляють погаласувати у того самого Шустера та роблять селфі біля українського прапора у закордонних відрядженнях.
А згадала я Лещенка і Чорновіл ще й тому, бо якраз саме вони сварилися в останній програмі Шустера.
З одного боку — прикро, що сварилися ті, хто начебто захищає справедливість. Сварилися ті, хто начебто має бути по один бік політичної барикади. Адже, саме вони були надзвичайно запальними критиками помаранчевої влади 2005-2010 років. У ті недавні роки будь-яку політичну дискусію називали «чвари, які розвалюють демократичну коаліцію».
З іншого боку — добре, що депутати-журналісти мали таку можливість – сваритися публічно, в телевізорі. Так би мовити, прозоро… Бо, це і є демократичний процес. Це і є демократичні свободи.
Але «нові обличчя нової влади» не помічають, що дискутують на телевізійному «п’ятаку», який можна побачити лише через шпаринку, з аудиторією у кілька тисяч чоловік.
І як було би корисно, якби частку своєї енергії та викривального ентузіазму політики витратили на солідарний захист свободи слова.
