«Трошки вагітна» журналістика
В умовах війни ще більше потрібна боротьба за правду, яка на нашому боці, а не боротьба з вигаданою «мовою ворожнечі»
Об’єктивна журналістика не може існувати в іншому вимірі, ніж той, який пропонує дійсність. Назвати речі своїми іменами - це перша базова умова для того, щоб відбивати реальність, а не плавати в ефемерних сферах. Проте як соціологічні опитування не лише показують зріз думки того чи іншого суспільного сегмента, а й впливають на нього, так і журналісти самі формують інформаційний вимір із набором термінів та дефініцій. Таким чином журналісти стають учасниками створення або викривлення інформаційної дійсності.
Зокрема, не можна говорити про розслідування конкретної події без контексту. Інакше таке розслідування перетворюється на локальне копирсання, аналіз епізоду, що поза лінією дослідження причинно-наслідкових зв’язків легко стає маніпуляцією. Так, наприклад, розслідування вбивства Павла Шеремета не може подаватись окремо від дослідження того, як зрештою ця людина потрапила в Україну і чим запам’яталась до того. Цікаво й те, що на запитання щодо того, хто замовив вбивство Георгія Гонгадзе, автор фільму про вбивство Шеремета свого часу остаточної відповіді так і не дав. І тут питання навіть не в прізвищі вбивці та замовника, а в конкретній системі, яку побудував конкретний президент і в якій такі злочини були можливі.
І тут вже ніякий фактчекінг, про який досить багато говорили на «Донбас Медіа Форумі» в Святогорську, не допоможе. Зрештою, щоб перевірити факт, достатньо не надто складного алгоритму дій. А ось щоб перевірити, на якій «планеті» перебуває журналіст, який абсолютно благородно відпрацьовує грант або справедливо отримує зарплатню із кишень олігархів, набагато важче. Безумовно, більшість людей безкорисливо люблять гроші. І якраз можливість заробити на «добрих починаннях» впливає на оптику журналіста. А хіба не можна назвати «добрим починанням» прагнення виступати «за все хороше і проти всього поганого»? Одним з таких «добрих починань» є так звана боротьба з мовою ворожнечі, з якої і розпочався Форум. На ньому інколи доводилося буквально витягувати з деяких спікерів той факт, що українська журналістика існує не лише в умовах грантів, але й в умовах війни Росії проти України, а не просто «збройного конфлікту на Донбасі». В неформальному спілкуванні виявилось, що можна підносити Майдан як Революцію Гідності і при цьому обожнювати тих, хто буквально «кормиться» з рук конкретних олігархів, які, в свою чергу, ще півроку тому пропонували обміняти окупований Крим на окупований Донбас.
Звичайно, можна чогось не знати, як, наприклад, Мустафа Найєм свого часу зізнався, що не знав про фінансування його поїздок Пінчуком. Але вже не можна бути «трошки вагітним», коли йдеться про тисячі вбитих українців та про четвертий рік окуповані території. За умов контексту інтересів олігархів або нав’язування Україні фактичної капітуляції під виглядом «прагнення до миру» дивно виглядають декларації «боротьби за свободу слова». Як мінімум - це лукавство.
Агресія, а отже, й мова ворожнечі походить від Росії як країни, яка, зокрема, проводить цинічну, брехливу інформаційну війну. В цьому плані дуже важливо українським журналістам не підігрувати окупанту. Зрештою - що таке «мова ворожнечі»? Почути притомну і ґрунтовну відповідь на це запитання було дуже важко. Принаймні я так і не зрозумів, який остаточний зміст вкладають у цей термін ті, хто оперує ним. Натомість одна зі спікерів, яка пропагує боротьбу з «мовою ворожнечі», Настя Станко в Фейсбуці почала іронізувати: «Тільки лівацькі журналісти можуть виступати за свободу слова, і тільки лівацькі правозахисники - за захист прав людини. Нормальні журналісти і нормальні правозахисники ніколи такого не зроблять в країні, що воює. Крапка». Чиста маніпуляція, адже ніхто не збирається боротися з правдою, яка в цій ситуації на нашому – українському - боці. Щоправда, Станко так не любить вживати слово «наші»…
Така іронія Станко, слова якої треба читати навпаки, ще більше виявляється дивною, враховуючи наступний показовий момент. На залізничному вокзалі в Слов’янську столичні журналісти потрапили в неприємну історію. Перед відправленням потяга вони заспівали український гімн, а диспетчер бовкнула дурницю, пригрозивши викликати поліцію, «тоді скінчиться ваша Україна», сказала вона. Журналісти справедливо обурилися, хоча мали б ще й замислитись – у середовищі, де українських воїнів пропонують не називати Героями, де говорять про боротьбу з «мовою ворожнечі» за кілька десятків кілометрів від вибухів мін та снарядів, де треба видавлювати із вуст спікерів факт того, що саме Росія є агресором, в такій, створеній самими журналістами атмосфері не треба дивуватись тому, що рано чи пізно будуть забороняти співати і український гімн. Тим більше що такі заборони є не лише історією, а сьогоднішньою дійсністю – зовсім поруч.
