«Український велосипед» усе одно доведеться винайти
«Україна зараз розв’язує проблеми, які Західна Європа розв’язала наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття». Переконаний, такі чи майже такі фрази читачі «Дня» не раз зустрічали у мас-медіа. І їхнє закономірне продовження: «Не треба вигадувати жодних «велосипедів», слід просто використовувати набутий іншими досвід, а всілякі розмови про «українську специфіку», яка потребує «особливих підходів» - то повна дурниця».
Насправді не просто повними, а надзвичайно небезпечними дурницями є ціц два твердження, взяті разом. І якщо в першому ще відблискують певні зерна істини – справді, деякі нерозв’язані проблеми просто-таки переслідують нас упродовж століття, - то друге виказує повне незнання української історії чи небажання її знати і робити належні висновки.
Адже нинішня Україна, якщо позначити бодай головні виміри її буття, – це постколоніальна (що стосується Галичини – постокупаційна), постгеноцидна, посттоталітарна, постчорнобильська держава. Такого букету «постів» не має жодна європейська країна і жодна нація, ба більше – жодна країна світу.
Чи можна їх ігнорувати при побудові сучасного демократичного суспільства? Ні. Західноєвропейські держави, які мали деякі (тільки деякі!) з цих проблем, їх ніколи не відкидали.
От, скажімо, Німеччина – це посттоталітарна країна, вона має неабиякий досвід долання наслідків його панування; ба більше, східна її частина була майже півстоліття окупована радянськими військами. Але хіба це проблеми кінця позаминулого століття? Це – проблеми другої половини ХХ і початку ХХІ століття («оссі», східні німці, досі відрізняються від західних).
Для Франції її окупація нацистами під час Другої світової війни та наявність численних колабораціоністів спричинили тяжку національну травму, але країні вдалося позбутися її досить швидко, в 1960-х.
У країнах Балтії тоталітаризм був переважним чином накинутим ззовні, він мав окупаційний характер; до нього додалася колонізація частини Естонії та Латвії шляхом заселення радянськими людьми, т. зв. «російськомовними».
Колоніалізм, тільки іншого, нетоталітарного типу, наклав істотний відбиток на буття Ірландії, передусім її північної частини. Чи давно вдалося вгамувати пристрасті радикалів-терористів Ольстера, підтримуваних ззовні? Чи давно після провалу спроб Тетчер розв’язати ці проблеми силою її наступники за сприяння Сполучених Штатів зуміли знайти достатньо ефективні важелі для виходу з глухого кута, який істотно загрожував британській демократії?
А от одночасно постчорнобильською, посттоталітарною і постколоніальною є лише Білорусь, але вона не постгеноцидна, хоча й зазнала тяжких людських втрат під час Другої світової війни. Чи можна без врахування сув’язі всіх цих чинників (особливо успішної російсько-радянської колонізації білоруських теренів) вести мову про розв’язання сьогоднішніх проблем цієї країни?
Ну, а постгеноцидний досвід (і постгеноцидну колективну травму, яка продовжує діяти навіть через декілька поколінь), крім українців, мають іще і європейські юдеї та кримські татари…
До речі: Держава Ізраїль подолала постгеноцидну колективну травму завдяки героїчному народному чину у боротьбі за існування проти деспотичних режимів сусідніх арабських країн, які дуже прагнули завершити справу Гітлера (а дехто прагне цього до сьогодні). Ізраїль розв’язував значне число проблем, яких ніхто до нього не розв’язував. І нерідко робив це, відкидаючи поради та вимоги ззовні; чи проіснувала б ця держава бодай кілька років, якби постійно не «винаходила велосипеди»?
Як бачимо, не все так просто з «давно вирішеними проблемами». Бо не такі вони вже й стандартні та минущі, навіть для низки розвинених держав. Ба більше: скажімо, Іспанія та Велика Британія вже десятиліття балансують на грані розпаду – Каталонія та Шотландія можуть проголосити незалежність. У Бельгії цілісність держави тримається не в останню чергу на авторитеті королівської сім’ї, - сама ж держава за останні десятиліття еволюціонувала від унітарної до федеративної, а нині рухається до конфедерації. Іншими словами, засадниче питання творення національної держави вирішене далеко не у всій Західній Європі, хоча його вирішення розпочалося ще півтисячі років тому, в період ранніх буржуазних революцій. В Україні воно постало дещо пізніше, у часи Козацької держави, а потім органічний розвиток нації був перерваний російською колонізацією; але хіба у каталонців ці ж процеси не виявилися так само перерваними? А в ірландців деформація цих процесів хіба не виявилася де в чому ще більшою, ніж в українців, – згадаймо лишень про стан ірландської мови?
Отож, з одного боку, не випадає стверджувати, що Західна Європа розв’язала наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття ті проблеми, які зараз розв’язує Україна – чимало з цих проблем досі не розв’язані у низці західних держав. З іншого боку, такого історичного досвіду, як Україна, не має ніхто у світі. А тому ніхто або взагалі не розв’язував тих завдань, які стоять перед Україною, або мав із ними справу за інших обставин і в іншій формі. Відтак «українські велосипеди» таки доведеться винаходити – звісно, не забуваючи при цьому закони механіки та дбаючи про зручності велосипедистів…