Як і чому посварилися Олександр Тимофійович й Арсен Борисович
В останні дні Страсного тижня, коли християни мають утамувати пристрасті, думати про вічне та перейматися справами значущими і небуденними, двоє впливових діячів чинної в Україні влади зайнялися з’ясуванням стосунків.
Почалося все з інтерв’ю голови Донецької ОДА Олександра Кіхтенка про те, що Україні необхідно відновлювати економічні зв’язки з окупованими територіями. Бо для нього окуповані і звільнені території Донецької області є неподільними. «Є Донецька область і її територія, частина якої тимчасово окупована. Але вона – наша, і нам доведеться її повертати… Слід розуміти, що насправді розірвати економічні зв'язки між окупованою і не окупованою територією – неможливо. Хоч би які укази й постанови ми видавали. Їх можна або ввести в якесь законне поле, домовляючись. Або ж заборонити – і відправити їх у тінь, породивши безліч корупційних і контрабандних схем. Адже не можна заборонити те, що існує. Воно все одно житиме, але в інших формах і на інших умовах», - сказав Кіхтенко і додав: «Я виходжу з власного розуміння того, що мають працювати шахти, заводи, усі підприємства регіону. Щоб люди могли зберегти своє робоче місце, отримувати заробітну плату й забезпечувати свої сім’ї».
Кіхтенкові відповів міністр внутрішніх справ Арсен Аваков на своїй сторінці у Facebook: «Губернатор Донецької області Кіхтенко закликав відновлювати економічні зв’язки з окупованими територіями… Я закликаю розірвати зв’язки Кіхтенка з державною службою… На найближчому Кабміні обов'язково внесу пропозицію звільнити з посади голову Донецької ОДА… Ратувати за підтримку окупаційного режиму, коли весь світ вводить санкції?! Фінансувати режим терористів «економічними зв’язками»? Це позиція – вибираю слово пом’якше… колаборанта!».
Кіхтенко негайно відповів Авакову в ефірі телеканалу «112 Україна», що, відновлення економічних зв’язків має стосуватися тільки підприємств, зареєстрованих в Україні: «Якщо на сьогоднішній день ми відмовилися від тієї території, яка нам не підконтрольна, то так, це звинувачення має якийсь сенс. Якщо це наша територія, якщо там проживають громадяни України та якщо вони мають якесь відношення до держави, то нам потрібно зробити так, щоб ці люди мали гарантовану заробітну плану, соціальні виплати, могли жити, виховувати дітей, давати їм освіту тощо… Мова йшла про ті підприємства, які зареєстровані на території України, сплачують податки в казну України». А таких підприємств, за словами Кіхтенка, – близько 80%.
Ось так публічно посварилися Олександр Тимофійович й Арсен Борисович, двоє далеко не останніх діячів нинішньої влади.
Що ж, підстави для конфлікту існують, і вони цілком реальні. На окупованій території живуть здебільшого громадяни України, які мають усі громадянські права. А підприємства, які зареєстровані в Україні та сплачують податки Українській державі, мають право бути учасниками загальнонаціонального ринку. Це з одного боку. А з іншого боку ці громадяни – де б не були номінально зареєстровані ті чи ті підприємства, на яких вони працюють, - не виконують покладених на них Конституцією обов’язків, зокрема, зі зброєю захищати територіальну цілісність Української держави. А підприємства ті виконують усі розпорядження окупаційно-терористичної влади, і вже тому не є такими, як ті, що працюють на підконтрольній законній владі території Донецької й Луганської областей. Я вже не кажу про виконання багатьма цими підприємствами замовлень терористів, безпосередньо пов’язаних із війною, про що постійно розповідають блогери з окупованих територій…
Ясна річ, «гібридна війна» відрізняється від звичайної, причому відрізняється ще і своєю облудністю. Скажімо, під час Другої світової війни нацисти захопили Нормандські острови, розташовані у Ла-Манші. І хоча це була британська територія і населяли її британські громадяни, нікому в уряді не спало на думку, що, мовляв, там же наші люди, їм треба годувати сім’ї, то давайте, попри війну та гітлерівську окупацію, підтримувати економічні зв’язки з цими островами, бо ж ми їх колись та звільнимо. А от за умов війни «гібридної», а не відкритої, «нагорі» знаходяться охочі до колаборації. Хоча, з іншого боку, як оцінити широкомасштабні поставки українських товарів до окупованого Росією Криму? Адже Україна годує таким чином не тільки «наших людей», а й окупаційні війська, готові до вторгнення на Херсонщину та Одещину; Росії було б дуже важко постачати до Криму продовольство для своїх військ через Керченську поромну переправу, але український бізнес за мовчазного сприяння влади взяв на себе цю місію, не безкорисливо, ясна річ.
При цьому офіційний Київ ігнорує заклики керівників Меджлісу перш, ніж щось постачати до Криму, хоча би порадитися з ними…
Отож ініціативу Арсена Авакова можна було би, як на мене, тільки вітати, якби він, по-перше, не ігнорував схожу проблему з Кримом, по-друге, якби очолюване ним Міністерство внутрішніх справ не займалося не менш небезпечними для держави речами, ніж ті бізнесмени, що торгують із Кримом і Донбасом, та їхні високі покровителі. Йдеться ось про що.
Як відомо, у ніч на 11 квітня «невстановлені особи» з числа громадських активістів повалили в різних районах Харкова три пам’ятники діячам радянської епохи – Серго Орджонікідзе, Миколі Руднєву і Якову Свердлову. Що стосується остатнього, то, попри нетривалий час його перебування на посаді «президента» радянської Росії (неповні півтора роки), список його злочинів сумірний із списком злочинів Єжова чи Гіммлера. Саме Свердлов підписав декрети про «червоний терор», про знищення «куркулів» на селі і про «розкозачування», тобто повне фізичне знищення донського козацтва і переселення на «звільнені землі» російської селянської бідноти. Те, що досі в Україні стоять пам’ятники Свердлову, а вулиці і площі носять його ім’я – це більше, ніж блюзнірство, в тому числі і щодо російського та інших народів.
Але… Міліція кваліфікувала як хуліганство знесення цих трьох радянських пам’ятників у Харкові. І не місцева, а центральна – журналістів про цей факт повідомив Департамент зв’язків з громадськістю МВС України: «Слідчі органи кваліфікували дії невідомих зловмисників за ч.2 ст. 296 (хуліганство) Кримінального кодексу України». Відомості за даними фактами внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань, триває слідство. Тим, хто скинув монументи, «світить» позбавлення волі на строк до чотирьох років.
Це відбулося якраз через день після ухвалення Верховною Радою «законів про декомунізацію», після того, як лідер фракції Блоку Петра Порошенка у парламенті Юрій Луценко гордо написав у своєму блозі: «Відтепер діти не кататимуться на каруселях в парку імені людожера, студенти не вчитимуться в інституті імені терориста, закохані не призначатимуть побачення на площі імені убивці… Відтепер окремі громадяни можуть читати Маркса, Леніна чи Гітлера. Але спроба пропагандувати проти незалежності України, за диктатуру пролетаріату чи національну вищість – злочин… Згиньте, вулиці усіх червоних дияволят… Україну декомунізовано остаточно».
Виявляється, ні, і на сторожі комуністичної пропаганди стоїть МВС України?
А що ці пам’ятники були складовою комуністичної пропаганди, зайвий раз нагадувати доводиться тільки персонажам «ленивым и нелюбопытным» (Пушкін). Натомість усій освіченій спільноті відомо, що в 1918 році Ленін висунув план монументальної пропаганди, який мав на меті мобілізувати засоби монументального мистецтва для агітації за комуністичну ідеологію. Як писала потім скульпторка Віра Мухіна (авторка знакового монументу «Робітник і колгоспниця»), «робота по плану монументальної пропаганди була тим зерном, з якого проросла вся радянська скульптура». У цьому сенсі Сталін був вірним ленінським учнем і не шкодував коштів на монументальну пропаганду – як не шкодували їх і його наступники.
Отож виходить, що посварилися Олександр Тимофійович й Арсен Борисович із наче принципового питання, але насправді обидва – кожен по-своєму – займається дезорганізацією і фронту, і тилу. Бо ж якщо практичні кроки з декомунізації України (тим більше у Харкові, у прифронтовій зоні, з суто «колорадською» міською владою) – це злочин, і якщо ті, хто працює під омофором терористів і виконує їхні замовлення – такі самі громадяни, як і ті, хто віддає життя за свободу країни, - то в одних опускаються руки, а в інших ці руки тягнуться до зброї. Чи не досить гратися з вогнем, панове державці?
