Гаманець любчика
Коли до березня можна рукою дотягнутися, а до літа — двома руками, а сезон лютневого анабіозу ще не минув, приходить він — любчик Валик. Усе ж, так і не знаю, — в чому ж чари, чим обумовлений такий тріумфальний хід, у чому ефект швидкості від вакцинації, в принципі, чужого свята. Вже нікого не цікавить — чи був він святим, усі давно знають, що не був, адже невтомно косив від армії, вважаючи, що любити набагато цікавіше. Факт, проте, наявний — декілька десятиліть тому Валентин легко отримав своєрідне громадянство у нас, і ніхто, зауважте, не бурчав, що нас надкусили, правда, тоді ще й інституту з довгою пам’яттю не було. Впровадився він настільки надійно, що якщо майже щорічний карантин проти грипу припадає на 14 лютого, загрожуючи проковтнути особливий день, школярі, нервуючи в метушні, зроблять все можливе і скажуть дорослим — не сподівайтеся, ніхто не дозволить. Грип приходить і відходить, а Валентин... Він — нетлінний. Починаються гарячкові телефонування, зчиняється жахливий гармидер — погоджують дату майбутнього свята, день його оживлення, якщо не в школі, то в когось удома, де батьки розуміють, і ще не забули свої ніжні натяки. Гра у Валентина давно привчила малий бізнес, та і важковиків до улову готуватися, наповнюючи гаманець любчика. Мій мобільний, скажімо, напередодні заповітного дня, та і після нього, розганяється не на жарт. Навіть уночі отримала sms із спокусливою пропозицією замовити пиріг у вигляді серця, перед цим — придбати крем-легенду південнокорейської парфумерії та ще безліч слів, у яких відчувався якийсь початок, сама не знаю чого. Відчула й ефект: уже навіть не березень, а квітень жадає сяяти в очах, змітаючи колір зими. Так, дуже хочеться змін, але гризучи фруктово-желатинового зовні шахового коня, якого сама у формі й приготувала, зрозуміла: це ще не означає вміти грати в шахи. Доведеться виплигувати з принадного сюжету, збирати думки, сортувати їх, як яблука на конвеєрній стрічці, паралельно знижуючи власний кайф, що відволікає від нашого вічного правдошукача всередині політичної бузи. Чомусь дуже хотілося втілити в життя давно забутий справжній тренд — жити тихо і непомітно, але тут напевно, наразишся на подвійну безвихідь — можливо, буде тьмяно за журналістської комунікабельності і звичайно ж — без грошей. Ні, глибокодумну паузу на Валентина не підвісити, та й до чого бурчати. Ще десять років тому писала — не мороч голову, любчик, а зараз думаю навпаки — мороч! День закоханих усе ж краще, ніж день ненависті.
Нещодавно на одній навколоплідній тусовці запитала мене малобюджетна, ще недавно тиха співачка, яка тільки-но голосно вийшла заміж «Як ти досягаєш ефекту мокрого волосся? Я ось раз на три місяці стрижуся в Ніцці, ти помітила приголомшуючий результат?» І не діждавшись моєї невимушеної відповіді, усміхнулася безлімітною посмішкою, неначе пояснюючи, розумієш — запитала лише з ввічливості, адже знайомі давно. Ще вона встигла мені повідомити про особливі парфуми онука коньячного дідуся Хеннесі, в якомусь флаконі, розписаному Софі, онучкою художника Анрі Матісса, але я їй зізналася чесно — здаюся, протиставити нічого. Правда, мені нещодавно подарували щось молоде і спортивне і, треба сказати, зовсім несподіване — гідрокостюм. «Як смішно, — спурхнула вона не лише віями, але й усім корпусом. — Це що, такий новий афродизіак?» Моя приготована відповідь, безсумнівно, промокла б і зім’ялася від такої дитячої наївності, але у мене її не було. Зате мене вдома чекав таємничий незнайомець, цей самий костюм, і тому відчувала себе, як актриса перед кастингом. Тим часом, схоже, своєрідним самотренуванням, сама не знаючи чому, вже займалася давно, правда, тільки дивлячись, сухопутним і зовсім не екстремальним. Та ще, а це раз на місяць, улаштовувала собі рибний день і з передчуттям, яке підстрибом бігло попереду мене, опинялася в багатому супермаркеті біля шикарного акваріума з дивовижними рибами. В світі нудних декорацій і набагато більших можливостей, напевно, так щиро не радіють, до того ж, безтілесно, біля скляної стіни, за якою — яскравий світ пронизливої гостроти. Звичайно, здається, що в цій золотій клітці живуть весело і безтурботно, адже рибки завжди нагодовані, і їх самих ніхто не збирається з’їдати, але розумію з інколи нервового ковзання, руху плавників, що і там є трепетні грішники, які прикидаються ангелами. Все це не відволікає, а лише дивує — які кольори пропливають поруч, які поєднання, які вишукані форми. Не буду все ж нанизувати щирі порівняння, та і фрідайвер, той самий фантазер, що подарував мені костюм, уточнив, що дайвери занурюються на глибину, щоб побачити підводний світ, а фрідайвер — щоб зазирнути в себе. З трубкою і маскою або на затримці дихання — це вже техніка, але в тихій безмовності ковзати серед цих чарівних створінь — найкращий подарунок самому собі. Ти це зрозумієш, упевнено сказав він, і не помітив, як я недовірливо посміхнулася.
Чи є життя з Валентином, чи немає життя без Валентина — не настільки важливо. Всім давно зрозуміло, що любчик — вдалий маркетинговий хід, і що поганого в тому, що цього дня, наприклад, у Данії люди надсилають один одному засушені білі квіти, англійці з днем закоханих вітають і тварин, у Франції на валентинках пишуть любовні чотиривірші та заздалегідь бронюють столики для романтичного побачення, австралійці майструють парфумерні подушечки з живими квітами та різнобарвними черепашками — продовжувати можна довго, але ввечері напередодні заповітного дня В., цілеспрямовано гуляючи центром Києва, зрозуміла те, що і так знаю — нині багатьом із нас не до Валика. Зустріла продавців кульок, але при мені ніхто не купив надувне серце, в прозорих коробах, що зігріваються запаленими свічками, дрімали квіти, а їхні продавці чекали покупців, ніхто не квапився розкуповувати які-небудь пластмасові китайські серця, як було минулими роками, в роки молодого для нас Валентина. Пам’ятаю тоді дивувалася — як же повністю стиралася схвильованість і зворушливість цього свята (в усякому разі, для школярів і студентів), коли після вуличних гулянь ти мимоволі топчеш забуті на тротуарі паперові серця. Все ж серця, навіть такі, не повинні валятися в мокрому снігу, інакше до чого це захоплююче сум’яття відчуттів. Утім, красива упаковка кохання жодного стосунку до неї не має. Час струмує і струмує через кожне життя і недогрівання в одній події, ствердженні, посилюється жагою іншого, потік розхожих думок раптом починає гуркотіти на повну, і розумієш найпростіше, заглянувши в себе і навіть без гідрокостюма і без занурення — живи, поки живеться, цінуючи те, на що витрачено стільки зусиль, душевної віддачі, років, нарешті.
Може, сфотографуватися в цьому підводному вбранні на тлі мого улюбленого розкішного акваріума? А що, це думка.
