Коронний щоденник, 13 квітня. Ангел-нагадувач
Сьогодні, мабуть, найтепліший день з початку року. Абрикоси вже відцвіли, вишні тільки збираються, але бризнули кульбаби. Мружуся на сонце й прямую не до магазину, як збирався, а в цілковито протилежному напрямку – на пустир. Він через дорогу, зарослий скудною травою й поодинокими деревцями. Перевага – там добре зустрічати захід.
Я чвалаю по витоптаній бідній землі. Помічаю на чахлому клені дещо незвичне.
Підходжу ближче. Застигаю.
Хтось змайстрував із сухих гілок і тростинок справжнього флюгера з вітрячком й настромив його точно на тоненьку, не грубішу за олівець, верхівку. Білий пропелер обертається без упину, реагуючи на найменший порух повітря, й сам флюгер весь час повертається вліво-вправо. Здається, він виріс тут сам, через примху природи.
Зникають час, думки.
***
Внутрішньо невагомий, відбуваю в своїх справах. У вікні третього поверху біля арки, що веде на вулицю, на підвіконні сидить дівчина, дивиться у двір. Поруч з нею хлопець, щось говорить і при цьому крутить пальцем, наче розмішує воду в склянці. Обидва в темному одязі, так що розрізнити можна лише руки й обличчя. Закохані й усміхнені.
Виходжу з арки й на іншому боці, біля стіни магазину - “швидка” й машина поліції. На тротуарі лежить чоловік, тіло майже повністю в чорному блискучому мішку, але голова відкрита – землиста шкіра, голомозий, літній. Над ним стоїть заплакана жінка зі світлим волоссям, розмовляє з поліцейським.
- Що трапилось? – питаю в одного з зівак.
- Людина померла.
- Отак раптом?
- Ішов, упав – і все. Серце.
Йшов. Упав. Усе.
Миттєво. Просто.
Довгі тіні лежать на асфальті. Косі промені заливають сходовий майданчик, кімнату. На пустирі безшумно крутиться вітрячок.
Мистецтво.
Любов.
Смерть.
П’ятнадцять хвилин.
Я лише хотів купити кефіру.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Київ, планета Земля, карантин, “День”
