Коронний щоденник, 20 квітня. Виграш
Деформація, набута в карантині: читаючи “Чуму”, ловиш себе на думці, що в місті, що страждає від моровиці, запобіжних заходів дотримуються дуже недбало. Так, родини інфікованих сидять удома, в’їзди-виїзди перекриті, але як ні в чому не бувало працюють кінотеатри й кафе, ходять трамваї – при тому довкола не якась там “корона”, а справжнісінька чума, одразу бубонна й легенева – як так можна?
Але це судження, звісно, поверхневе. Альбер Камю писав свій перший роман виходячи з запропонованих обставин: катастрофічний фінал 1930-х, колоніальне місто у французькому Алжирі.
Протагоніст і оповідач – лікар Бернар Ріє, на якого лягає тягар нескінченних смертей і страждань. Себе він характеризує як людину, “яка втомилася жити в нашому світі, а проте відчуває прихильність до своїх ближніх і поклала для себе особисто не миритися з жодною несправедливістю й компромісами”.
Камю описує хворобу як цілком конкретного противника, в термінах батальних і психологічних. Вона здається нездоланною й відступає, схоже, не через людські зусилля, а тому, що зібрала достатній урожай, наситилась жертвами. В очах Ріє чума є метафорою зла як такого: “бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста”. Сам письменник зауважував, що образ чуми він поширив «на буття в цілому».
Не маючи надії на виправлення людської природи, на остаточне зцілення, Ріє все одно обирає виснажливу й невдячну боротьбу. Власне, найцікавіше в романі – це реакції та внутрішні зміни персонажів. Міський священник виголошує, що інфекція – кара Божа за гріхи, але так само вступає до санітарних дружин, а потім, щоб довести твердість своєї віри, відмовляється від госпіталізації. Хтось прагне за будь-яку ціну втекти з міста до нареченої, але в останню мить обирає лишитися заради порятунку чужих йому, взагалі-то, людей. Хтось – фаталіст, але при цьому найнадійніший помічник у лазаретах. Хтось, утілений чиновний сухар, проявляє дива самовідданості. А хтось може почуватися добре лише в часи лиха, а коли епідемія відступає, від розпачу втрачає глузд і влаштовує стрілянину просто по натовпу. Так він визнав свою поразку, проте що виграла решта героїв, той же Ріє?
Солідарність. Усвідомлення того, наскільки люди здатні зорганізуватися й допомагати одне одному всупереч абсурду того, що діється. А ще — “знання і пам'ять”.
Може, наступного тижня, або наступного місяця карантин закінчиться. Ми повернемося до тої рутини, за якою так скучили. Комусь прийдеться гірше, комусь краще. Спочатку радість, потім клопоти.
Ми вже бували зачумленими. Переживали найрізноманітніші пошесті. Деякі з них влаштовували собі самі. Знання і пам’ять: цей виграш давався нам знову й знову. І зараз він на відстані витягнутої руки.
Як учинимо цього разу?
Знову розтринькаємо?
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Київ, планета Земля, карантин, “День”
