Кременець — Волинські Афіни
Блоги у «Дні» — це мій суб’єктивний погляд на країну, прекрасні сторони якої ми сьогодні вкрай рідко обговорюємо. Про міста і містечка, звичаї і звички, величну історію і дрібні побутові традиції, про людей, які самі є мистецтвом і про відчуття, що дарує нам подорож рідним краєм. Про ті #українські_прекрасності, що надихають, запам'ятовуються і просто змушують стрибати від радості, що вони наші.
Багатство рельєфу кременецьких гір повторює себе у пишній архітектурі міста. Тіні і вершини, вітер і звуки — усе тут має своє визначене, довершене місце. Просте «гугління» видає неабияку історію: перші поселення іще за часів палеоліту (бо там відразу хочеться жити, серед пагорбів і дерев, у тихому, закутаному від решти світу, місці). Річка Іква, названа на честь Дулібської князівни Ірви, непідкорена монголами фортеця, величезний ансамбль єзуїтського колегіуму, що ні під яким кутом не вміщається в інстаграм, три старезних кладовища, монастирі і просто вишукані-неначе-карамельні будиночки. Місце, в якому у якусь мить пили і дихали, воювали й творили, спостерігали й запам’ятовували цей світ королева на дивне ім’я Бона, Максим Кривоніс, Тарас Шевченко, Ференц Ліст, Андроник Лазарчук, Юліуш Словацький, Вячеслав Липинський і Ніколай Пржевальський, Оноре де Бальзак і Леся Українка і точно іще багато інших, не менш цікавих і вражених красою оточуючого.
ЗИМОВА ПАНОРАМА КРЕМЕНЦЯ
Образна назва – «Волинські Афіни» виникла через авторитет міста як культурної та освітньої столиці краю. Одна з найкращих бібліотек Східної Європи знаходилася у місцевому колегіумі й налічувала понад 50000 томів, 1500 із яких — цікаві та екзотичні інкунабули*, навіть древньоіндійські манускрипти. Опісля на основі цього зібрання книг виникла бібліотека київського університету Святого Володимира, та й сам київський університет, тепер уже Т.Г. Шевченка, народився саме у Кременці. За часів радянського союзу собор колегіуму не зруйнували, а перетворили на спортзал. Уявляю сюрреальність якогось матчуз піонерболу під такими склепіннями, луну від свистків і дзвоників.
КОЛЕГІУМ
Сьогодні тут і досі багато студентства, яке вчиться у старовинних аудиторіях, сидить на підвіконнях і бігає поміж густих дерев. Тут прекрасний ботанічний сад, повен захованих стежок і ослінчиків, позбавлений вже звичного нам карусельного шуму й цукрової вати. Тут дешеві смачні млинці і офіціянти, які, вказавши в рахунку 95, кажуть «Добре, давайте 90, а ще спробуйте нашої полуниці із медом». Просто так. І зовсім це вийшло не просто так, іще опівліта я пригощала гостей тим несподівано смачним поєднанням полуниці із медом.
ФОРТЕЦЯ ВЗИМКУ
Іще один костел Святого Станіслава від радянського руйнування врятував уродженець Кременця, видатний польський поет Юліуш Словацький. Точніше, не він сам, а встановлений на його честь, розкішний пам’ятник, виготовлений у Парижі, що носить не менш шедевральну назву – Апофеоз Словацького. Ось де значення слова «апофеоз» врешті стає простим і зрозумілим.
КРЕМЕНЦЬКА ФОРТЕЦЯ ВЗИМКУ
Місцеві гори — людинолюбні. Вони дозволяють годинами блукати, не стомлюючись і не ризикуючи. Хіба де-не-де трапляються такі собі песостреси**: відвязані з ланцюгів гавкучі собаки голосно обороняють свої величезні території поміж розкинутих хат. На горах розташовані три цікавезних некрополі. Перший — козацький. Тут поховані побратими Кривоноса, ті, що першими взяли до того нескорену навіть монголами Кременецьку фортецю. Прості Козацькі хрести, на яких без страху бавляться місцеві діти. Ці могили не лякають, радше, навпаки, хочеться викурити з тими козаками яку люльку й тихо посидіти в тіні. Є іще давнє польське кладовище, де похована мамця вже згаданого Словацького, у місті є чистезний і блискучий музей його імені, спонсорований, вочевидь, поляками. Величезні склепи й височезна трава, і подекуди бабці, які пробираються на гору до котроїсь із ще не забутих могил. Тут уже важко на серці, але виключно через перепади рельєфу. Єврейське кладовище теж зберегло свої древні написи і місце під сонцем, нагадуючи про багату культуру цього велико-волинського краю.
ЦВІТ ДЕРЕВ НА ВУЛИЦЯХ КРЕМЕНЦЯ
До безсумнівних прекрасностей міста віднесу також традицію центрального собору сповіщати час. Кожні п’ятнадцять хвилин короткий дзень і глибоке, тонуче поміж гір бомкання годин. А об 11 ночі десь із гори долунає "Боже, великий єдиний, нам Україну храни" і хочеться плакати від прекрасності тієї України, що тихо згорнулася посеред Кременецьких гір, аби не моритися марними подіями змученого світу.
*інкунабули – як каже Вікіпедія, книги, видані в Європі від початку книгодрукування і до1 січня 1501 року. Видання цього періоду є вкрай рідкісними, оскільки їх наклад був у межах 100–300 примірників.
**песострес – як кажу я, момент неприємного хвилювання від надміру близького контакту із вороже або надміру активно налаштованим представником роду собачих.
#українські_прекрасності
ФОТО НАДАНО АВТОРОМ
