Мирні пропозиції літератора, чи План анексії українських земель?
Російські ліберальні видання і їхні автори не перестають тішити українських читачів своїм, сказати б, інстинктивним великодержавництвом. Черга дійшла до журналу «Сноб» (точніше, до його сайту) і до знаного літератора та опозиційного діяча Григорія Чхартишвілі (більш відомого як Б. Акунін або Борис Акунін). У своєму блозі він опублікував текст з пропозиціями стосовно «возврата к нормальности» ситуації в Криму і на Донбасі.
«Объявить территорию Донецкой и Луганской областей демилитаризованной зоной. Чтобы сепаратисты разоружились и ушли из органов власти, а Украина вывела свои войска.
Ввести режим временного международного управления, хотя бы под эгидой ООН, — на несколько месяцев, в течение которых порядок поддерживали бы миротворцы, среди которых не должно быть ни российских, ни украинских солдат.
За этот срок подготовить и провести нормальный референдум. Нормальный — это значит прозрачный, с открытыми дебатами, под квалифицированным международным наблюдением. Нужно спросить у людей — и дать им возможность без страха ответить: в Украине они хотят жить, в России или в собственном государстве. И объяснить, какие плюсы и минусы у каждого из этих вариантов.
То же самое, только без введения миротворцев, сделать в Крыму».
Григорій Чхартишвілі вважає, що ці пропозиції могли б порятувати світ, який сьогодні «продолжает катиться в тартарары». Щоправда, підсумок таких референдумів навряд чи виглядає позитивним для когось, окрім росіян...
«Не исключено, что Украина лишится, теперь уже и в юридическом смысле, части своей территории. Но нужно ли жить в одной стране с людьми, которые этого категорически не хотят? Или хотят? Убедите их, что с Украиной им лучше. Честный референдум — это честный референдум. Как он решит, так и будет.
Россия выберется из ямы, в которую она так стремительно катится. Санкции закончатся, международное сотрудничество восстановится. Телезрителей можно будет не зомбировать украинофобской пропагандой, которая опасна для психики и общественного здоровья.
Жители Луганска, Донецка и Крыма уж точно окажутся в выигрыше.
А главное — перестанут греметь выстрелы, и не будет литься кровь».
Сам Чхартишвілі невисоко оцінює ймовірність утілення своїх пропозицій — мовляв, він розуміє, що «все это маниловщина и ничего подобного не случится... Просто захотелось выговориться». Дозволю собі не погодитися зі знаним російським письменником. Ідеться не про маніловщину, а про значно брутальніший феномен, сповнений неправди і цинізму.
Почнімо з тези, наче саме «с марта 2014 года мир, в котором мы живем, кардинальным образом изменился к худшему». Неправда, хоч під яким ракурсом дивитися на ситуацію. Навіть якщо винести «за дужки» прихід у Росії до влади підполковника КГБ Путіна, агресію проти Грузії у 2008 році та багаторічну підготовку ударних сил «донецьких сепаратистів» (точніше — проросійських терористів) на російські гроші і на території Росії (є фото, де декілька з них кілька років тому позують з прапором «Донецької республіки» навіть на Селігері, куди путінська адміністрація збирає «молоду еліту»), то залишається сакраментальна дата — 20 лютого 2014 року, закарбована на російській медалі «За повернення Криму». Інакше кажучи, Янукович іще сидів на Банковій, на Майдані стріляли урядові снайпери і гинули люди, а Росія вже розпочала вторгнення на територію України.
Не менш цікава теза, що для оголошення території Донецької та Луганської областей демілітаризованою зоною, де під міжнародним спостереженням проводитиметься референдум, достатньо, «чтобы сепаратисты разоружились и ушли из органов власти, а Украина вывела свои войска». Чхартишвілі примудрився не помітити тисячі й тисячі російських вояків, нерідко з офіцерськими званнями, які є кістяком й ударною силою так званих сепаратистів. Невже ж їх не треба ані роззброювати, ані виводити?
Я вже не кажу про те, що «честный референдум» будь-де, куди влізла Росія, можна проводити лише у разі, якщо перед цим висадити в повітря Останкінську телевежу, арештувати активи «Газпрому» і відправити до Гааги підполковника Путіна та його команду. Тоді можна було б провести справді справедливий і чесний референдум, скажімо, у Сибіру про федералізацію Росії та на Курильських островах — про їхнє возз’єднання з Японією. Чи тільки українська територія годиться для того, щоб шматувати її? І що не менш цікаво: такий же референдум, але «без введения миротворцев», Григорій Чхартишвілі пропонує провести у Криму, щоб легітимізувати його анексію Росією, — тобто, слід розуміти, без виведення російських військ і відділків ФСБ та під орудою Гобліна-Аксьонова. Схоже, письменник твердо переконаний, що саме ФСБ та російська поліція забезпечать якнайширші можливості для проукраїнської агітації у Криму, в тому числі й засобами ТБ.
Цілком очевидно, що за такою ж схемою можна організувати референдуми на частині території Естонії й Латвії, в Білорусі та, зрештою, в інших регіонах України. Спершу Кремль готує агентуру, розгортає шалену пропаганду, закидає «зелених чоловічків», а потім, коли конфлікт вдасться роздмухати, «миротворці» дають змогу населенню «обрати свою долю». Враховуючи не менш потужну, ніж у Сталіна та Гітлера, пропагандистську машину й куди більші, ніж у диктаторів минулого, грошові ресурси, неважко зрозуміти — у підсумку Росія з року в рік «приростатиме» новими територіями...
Ні, зовсім не випадково Чхартишвілі-Акунін у своїх історичних детективах відверто милується російським самодержавством, тогочасною таємною поліцією та імперською місією Росії. Не випадково йому вельми подобається і сталінська доба — досить згадати його «Шпигунський роман», за яким 2012 року знято кінострічку «Шпигун», де ця доба показана більш довершеною, ніж навіть у створених за життя Сталіна фільмах. Навіть Лаврентій Павлович досить гуманно поводиться, а пересічні чекісти — так то взагалі герої. Одне слово, хай живе імперія! А ліберальні свободи — то щось другорядне.
От і думаєш: якщо в Росії «на коні» такі от опозиціонери-інтелектуали, чого дивуватися з численних фашизоїдних телепропагандистів та газетярів? І з загальносуспільних настанов на обожнювання «великого вождя»?
