Про нові-старі виклики української журналістики
Публічні дискусії за участі медійників, зокрема й впізнаваних облич з телеекрану, відбуваються в Україні чи не щотижня. На щастя, фінансування для подібних заходів завжди можна з легкістю знайти в різноманітних міжнародних організацій та фондів. Тем для обговорень теж не бракує, адже журналісти, як відомо, можуть говорить довго і про все. Інше питання – який «сухий залишок» від таких дискусій… На одній з подібних зустрічей нещодавно довелося побувати – говорили про «Нові виклики української журналістики під час гуманітарної кризи». Організували захід «Крим SOS», Канадський форум місцевих ініціатив в Україні та Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Перелік запропонованих до обговорення питань був доволі широким, а самі питання – важливі й актуальні (як-то «роль ЗМІ під час війни: скандал vs правда vs пропаганда» або «зменшення інтересу українських медіа до теми Криму»). Щоправда, в ході самої дискусії більш-менш вичерпно вдалося розкрити хіба проблему висвітлення у ЗМІ теми переселенців, зокрема тенденцію до необґрунтованого таврування і дискримінації цієї категорії українських громадян.
Так, за словами журналістки-міжнародниці Наталі Гуменюк, в українських медіа, зокрема в регіональних виданнях на заході країни було проведено ряд скоординованих кампаній, спрямованих проти переселенців. Зокрема, влітку ціла низка видань на Івано-Франківщині опублікувала фактично той самий матеріал. Спотворення дійсності у ЗМІ відбувається й ненавмисно – через непрофесіоналізм журналістів, які приділяють надмірну увагу окремим яскравим випадкам, що не відображають загальної тенденції. Загалом же учасники обговорення зійшлися на тому, що адекватному висвітленню теми переселенців стає на заваді передусім відсутність чіткої державної політики з цього питання. Адже уряд, наприклад, досі чітко не висловився з приводу того, чи вважає він переселенців з Криму та Донбасу тимчасово переміщеними особами, або ж розглядає їх як тих, хто змінив місце свого проживання назавжди.
Констатували присутні й недостатній інтерес до подій в нашій країні західних ЗМІ. На думку відеокореспондента агентства Reuters в Україні Сергія Каразія, новий державний англомовний канал, якщо він не матиме бюджету співмірного з бюджетом Russia Today, навряд чи зможе змінити ситуацію. «Ми не зможемо змусити західного глядача його дивитися, – вважає журналіст. – Набагато ефективніша стратегія – забезпечувати провідні європейські ЗМІ необхідним контентом і спікерами. Треба пропонувати теми, які їх зацікавлять. Наприклад – футбол. «Баварія» грала у Львові з «Шахтарем» – це міг би бути хороший інформаційний привід. Чому б не запросити цього дня до Львова групу переселенців і не показати їх німецьким каналам?» На думку Сергія Каразія, західним журналістам в Україні складніше записати емоційний синхрон з учасником подій, ніж, наприклад, в Сирії чи Іраку, адже українці менше схильні виливати свою душу на камеру. Саме такі, здавалося б, несуттєві елементи й визначають значною мірою інтерес іноземних журналістів до подій в Україні.
Несподівано в ході спілкування виринула уже, здавалося б, давно забута дискусія – про «необхідність почути іншу сторону». Щоправда, розвитку вона не отримала – присутні обмінялись лише кількома репліками. Шкода, бо ця тема могла б багато прояснити. «Час війни не є виправданням для зниження журналістських стандартів – навпаки», – аргументує телеведучий Андрій Куликов, на якого цього вечора була покладена роль модератора. На його думку, Україні не варто було вимикати російські канали. «Це ознака слабкості, – пояснює журналіст. – Водночас таким кроком ми не вирішили проблему, адже хто захоче – знайде спосіб подивитися. Таким чином ми ніби зробили вигляд, що вжили дієвих заходів і тому тепер, мовляв, можемо не розвивати українське телебачення. Нам потрібно знати, в якій атмосфері ми живемо, який портрет малюють з нас». Така думка знайшла підтримку серед присутніх. «Треба робити майданчики для тих, кого мало чують – позицію ж Захарченка ЗМІ й так ретранслюють, – реагує Наталя Гуменюк. – Сьогодні постає питання про те, як говорити з людьми, які підтримують його і йому подібних. Маю на увазі передусім цивільних і навіть бойовиків з місцевого населення, які щиро в щось вірять. Хотілося б розібратися, чому певні люди на цій території взяли до рук зброю. Але чи можна допускати їх до прямого ефіру – окреме питання. Треба думати».
Подумати справді є над чим. Не погодитись доведеться вже з першою думкою Андрія Куликова, адже насправді війна є вагомою підставою для внесення суттєвих змін у роботу журналістів і це зафіксовано, як в українському, так і в іноземному законодавстві. У нинішній «гібридній» ситуації найкраще було б, якби медійники, телеменджери і власники кабельних мереж самі зробили відповідні висновки. Однак на такий розвиток подій вирішили не покладатися і як показав минулий рік – недаремно. Саме тому влада пішла на відключення російських каналів. Можливо й можемо розцінювати такий крок як ознаку слабкості, але очевидно, що таким чином держава просто намагалася захистити власний інформаційний простір. Хоча, безумовно, потребу в розвитку українського телебачення це не применшило.
Однак абстрагуймося на хвилинку від воєнної ситуації, адже йдеться про доволі симптоматичний випадок спрощеного трактування поняття «журналістської об’єктивності», характерний також і для мирних часів. Чи гарантує представлення на екрані двох протилежних точок зору об’єктивність? Навряд чи. Скоріше, об’єктивність залежить від того, про що саме ці люди говоритимуть й наскільки їхні слова відповідатимуть реальному стану справ у країні і суспільстві. Нагадаємо, що ще рік тому у багатьох телепрограмах, зокрема й на «Свободі слова» з Андрієм Куликовим постійно виринали постаті на зразок Олега Царьова чи Вадима Колесніченка. Ці люди артикулювали екстремально антиукраїнську позицію – до речі, далеко не найбільш популярну навіть в середовищі тогочасної «Партії регіонів». Тим більше не маємо підстав говорити про те, що вони представляли якийсь вагомий пласт українського суспільства. Скоріше навпаки – можемо припустити, що їхня поява на екрані мала на меті відповідним чином спрямувати громадську думку. Де і з ким ці люди сьогодні – відомо… Зрештою, нині навіть на російському телебаченні час від часу з’являються гості з України, які мають нібито представляти протилежну точку зору. Чи робить це російське телебачення більш об’єктивним? Питання риторичне.
«Об’єктивності» на екрані досягнути непросто та й чи можливо взагалі? Адже все різноманіття життя не може вміститьсь в хронометраж програми. З точки ж зору журналістської етики досить буде відмовитись від свідомих маніпуляцій. Наприклад, запрошувати в ефіри лише тих, хто справді впливає на розвиток подій. Якщо ж гість навмисне спотворює дійсність, але його думка з якоїсь причини все одно важлива, пряму мову потрібно супроводжувати аргументованим редакційним коментарем. Саме в такі моменти глядач й зможе оцінити «силу» української журналістики. Якщо ж говорити про дискусії з представниками «протилежної сторони», то доречно буде згадати іспанського мислителя Доносо Кортеса, який зазначав, що будь-який діалог можливий лише тоді, коли між опонентами вже є згода щодо певних принципів, які не підлягають обговоренню. Інакше – дискусія перетворюється на безплідну балаканину. Коли ж тобі говорять, що «українців та України не існує», налагодити подальшу розмову навряд чи вдасться…
Наприкінці зустрічі слово взяла журналістка Ольга Бесперстова з окупованого Торезу. Присутній на вечорі кореспондент «Інтера» Роман Бочкала свого часу у «Фейсбуці» пропонував відмовитись від цього міста на користь бойовиків, мотивуючи це недостатньою лояльністю його мешканців Україні. Ольга Бесперстова сумнівається у тому, що матеріали українських журналістів відображають реальну ситуацію на Донбасі. «Дорогі колеги, – схвильовано звернулась вона до присутніх. – Я уважно слухала вашу дискусію і, чесно кажучи, часто не розуміла про що мова… Ми бачили ситуацію зсередини – нашу редакцію, яка, як і більшість місцевих журналістів, виступила за Україну, розгромили і спалили. Дуже вас прошу – не стрижіть усіх під одну гребінку! Проблема – надзвичайно серйозна, глибока й багатогранна, тут – дуже багато пластів. Давайте зважувати кожне наше слово!» Сподіватимемось, що всі наступні дискусії всередині медійної спільноти сприятимуть втіленню цього заклику в життя, а також допоможуть журналістам усвідомити власну відповідальність за майбутнє країни.
P.S. Поки ж українські медійники дискутують про необхідність «почути іншу сторону», вона вже й сама стукається до них у двері – але не для того, щоб слухати, а для того щоб говорити. Як повідомляє «Телекритика», новим випусковим редактором новин на «Інтері» може стати… російський журналіст Леонід Муравйов, який ще нещодавно розповідав про «українських карателів».
