Шкільний вік (повчальне)
Роман Лейбов — вихідець з Києва, доцент кафедри російської літератури в Тартуському університеті (навчався і викладав там ще під керівництвом великого Лотмана), доктор філології, письменник, просто цікава і дотепна людина, нещодавно зазначив у своєму Facebook:
«Взагалі є щось дивне, повчальне й іронічне в різкому зрушенні всього українського в сферу модерного. Тобто зневажливо потрактована лауреатом як «ґрунтова» «брехня Тараса» виявилася сучаснішою, ніж побрязкування стертими харонівськими мідяками Олександра. (Ну тобто я розумію, що це російська свідомість зрушила убік антимодерну насправді). Зображення Майдану як інфернального хтонічного пекла, поширене серед модернізованої частини російського суспільства — спроба компенсації цього масового шифту: з реальної картинки Майдану вихоплюються палаючі шини, діжки-барабани і (дійсно нав’язливі) священнослужителі будь-яких культів. Чіпляйтеся, чіпляйтеся, дряпайте край свого матраца, зайчики. Може не помрете, а щось народите, натомість».
Роман Григорович має на увазі вірш Іосифа Бродського «На независимость Украины» — не лише хамський, але й украй невдалий, — який закінчується словами:
«C Богом, орлы, казаки, гетьманы, вертухаи!
Только когда придет
и вам помирать, бугаи
будете вы хрипеть,
царапая край матраса,
строчки из Александра,
а не брехню Тараса».
До речі, важко позбавитися відчуття, що ці рядки дзвенять якоюсь інфантильною образою, немов їх промовляє дівуля, що надула губки; в будь-якому разі, професійних заслуг лауреата Нобелівської премії з літератури ця ода (подейкують, автор заборонив її публікувати) не зменшує. Та й не про те мова.
Спостереження Лейбова представляється безумовно точним. Революція — явище модерної епохи; щоправда, не будь-яка, а лише та, яка приростає свободою. Наприклад, Жовтнева революція породила найжахливішу, середньовічного штибу тиранію, від якого, між іншим, потерпав і тікав Бродський. За Путіна в Росії, на жаль, сталося чергове реакційне зрушення.
В історії України вистачало діаметрально протилежних різких рухів; однак справжній модернізаційний ривок ми зробили лише зараз, чому підтвердженням є істерична реакція як путінської верхівки, так і її посіпак у східних областях. Дуже показово, що сепаратисти розмахують на своїх збіговиськах не тільки червоним простирадлом СРСР, але й біло-чорно-жовтим триколором царської Росії, який в сучасній Росії став стягом нацистів, — справжнісіньких, а не вигаданих російським телебаченням — з підкинутими догори руками, свастиками і довгими послужними списками побитих і убитих.
Те, що відбувається впродовж останніх 4 місяців в Україні і довкола неї — це жорстоке зіткнення модерністського, більш гуманного і вільного типу громадського ладу — із задушливим консервативним проектом. Деспоти дуже довго керували нами, тому що за їхньої влади живеться простіше: хоча труднощів вдосталь, та все ж особливих рефлексій і розумових зусиль не вимагається — лише лояльність.
А ось свобода означає роботу, багато роботи, зокрема чорної і невдячної, і багато навчання також. Доведеться вчитися не брехати, не красти, щодня наглядати за чиновниками, хабарів не брати і не давати, боротися за свої права. У нас, утім, є перевага в порівнянні з тими, хто розмахує символами давно померлих диктатур: ми, нарешті, пішли до потрібної школи. А ви чіпляйтеся, чіпляйтеся. Хоч за свої безглузді прапори, хоч за автомати. Судоми неуцтва на подив одноманітні. Але вчитися хорошому ніколи не пізно, зайчики.
