Сходження на Олімп
Якщо раптом у кросворді ви зашпортаєтеся на запитанні про місце, відоме всім, але в якому мало хто був, знайте – йдеться про Олімп. Реальну гору, назва якої частіше вживається у переносних сенсах, метафорах і алюзіях успіху. Мандруючи Грецією, я постановив і собі видряпатися на найвищу грецьку вершину, щоб роздивитися місця, з яких древнім світом керував всемогутній Зевс.
Гору Олімп видно з відстані трьохсот кілометрів довкола. Гірський хребет височіє над самим берегом моря, тому це ідеальний випадок для підкорення вершини, коли слова «2917 метрів над рівнем моря» і справді означають побачене мандрівником. Підйом на гору розпочинається з маленького містечка Літохоро, одразу за яким розташувався Національний природний парк Олімп. Власне маршрутів підйому є два: один коротший, легший і тому популярний серед туристів, і другий, мальовничіший, але довший і складніший. Я обрав останній. Оптимальний час підйому на Олімп складає два дні. Першого дня ви по обіді прибуваєте в національний парк, за 3-4 години піднімаєтеся до туристичного притулку, в якому ночуєте, щоб рано-вранці вирушити до вершини. Загальний час підйому й спуску (без ночівлі й пауз на переведення подиху) складає від тринадцяти до сімнадцяти годин.
Туристичні притулки на півдорозі до Олімпу нагадують аскетичні військові казарми, де в одній кімнаті живе по 20-30 чоловік. Але вони справді зручні й недорогі – всього дванадцять євро за ночівлю. До того ж у них можна смачно поїсти й купити необхідні воду/снеки для підйому. Уявіть собі моє здивування, коли в одному з цих притулків о шостій ранку перед сходженням я почув звертання «Слава Україні!». А справа в тім, що для підкорення Олімпу я вдягнув футболку з написом «Ukraine», тож Дмитрові, українцеві, що вже десяток років живе в Афінах і якраз цього дня також вирушав у гори, було легко впізнати співвітчизника. Зустріч була приємною і душевною.
Потім почалися кілька годин виснажливого підйому. Він цікавий, бо спочатку вийдете багатими рослинно лісами, пізніше піднімаєтеся до смуги хвойних дерев, вони поступово маліють і стають кущами, аж поки ви не доходите до гірських хребтів, на яких тільки де-не-де зеленіє травичка, а от три головні піки Олімпа – Сколіо, Стефано і Мітікас –це просто голе каміння навіть без шару ґрунту. З цих трьох піків Сколіо – найбільш легкодоступна й тому найтуристичніша вершина; Стефано – найміфологічніша, бо своєю формою нагадує спинку трону, тому вважається, що саме на цій горі сидить Зевс; нарешті Мітікас – найвища і найнебезпечніша вершина Олімпу. Без зайвих вагань для підкорення я обрав останню.
І кілька перших сотень метрів незлецьки про це жалкував, бо Мітікас виявився небезпечним не лише на сторінках путівника, а й у реальності: для підкорення на найближчій базі вам видають захисну казку (згори скочується й падає велике каміння), а лізти доводиться прямовисною скелею вгору. Не буду кокетувати: вниз звідти справді страшно подивитися. Чимало людей здаються на середині шляху, розвертаються і повільно лізуть вниз. Така ідея навідувала й мене, але допомогла славнозвісна «жаба»: як це не підкорити вершину, якщо я вже тут, потім усе життя жалкуватиму! Аж ось нарешті й вершина, пік. Настільки вузенька й маленька, що ніде навіть присісти. У центрі – прапор Греції і невеличка скринька, в якій заховано журнал, кожен, хто підкорив Олімп, може залишити тут свій запис. Фотографуватися на Мітікасі складно й небезпечно, та й, чесно кажучи, не зовсім цікаво – гірська вершина майже весь час знаходиться між хмар, тож вражаючі краєвиди з неї відкриваються рідко і переважно випадково. Як завжди, найбільше враження збережеться не на фотоплівці чи в записах, а в душі – і це навіть не щастя, а форма радісної розгубленості: ось я тут, на цій горі, про яку стільки читав, і десь поруч має бути Зевс із музами!
Проте справжню мету цього підкорення вершини я зрозумів трішки пізніше. Для людини, що працює зі словами й метафорами, важливо побувати в місці, що вважається колискою західної цивілізації, її міфологічним пантеоном. Проте я видряпався туди передусім з неусвідомленою метою уточнення метафори. Отож, тепер я в жодному з текстів не назву шлях до Олімпу тернистим – бо знаю, що жодного терня, як рослинні і ґрунту загалом, там немає. Лише холодне каміння. І шлях туди небезпечний, вузький і дуже стрімкий. Але зрозуміти це можна тільки після реального сходження на Олімп.
