Старе крісло
Питання «навіщо?», можливо, виникало, але довго не думаючи, відповідь приходила лише одна — «треба». Думка звільнити його з багатолітнього дачного заслання, куди було вивезено колись як старий непотріб (думка — не моя), що вже відслужив своє, знову до міської квартири, зріла і зріла, віддалялася і наближалася, стиралася, блякла під оберемком свого впертого натиску і зрештою зміцніла — не вдасться заховати, затушувати цю ностальгічну обопільну відданість. Хочу, мрію, бажаю, аби старе крісло знову обійняло мене так, як уміє лише воно, аби вмоститися з ногами, вгніздитися в ньому, притертися і забути всіляку побутову метушню. В старому кріслі так добре думається, а на дачі воно працювало на півсили, та ні, воно ледь животіло, адже буваю там переважно навесні та влітку, а в цей багатий час і без крісла, як каже онук, з наголосом на останній склад — весело. Взимку, якби вміло скаржитися, зізналося б — самотньо і холодно, адже пам’ятає воно час чудовий, пустотливий, приїхавши колись зі своїми гарнітурними побратимами до нашої нової квартири і ставши першими справжніми моїми меблями. У квартирі довго тривав ремонт, обнова стояла в передпокої запакованою, і ми з сином навіть не знали ані кольору, ані обрисів придбання. Чоловік завжди любив робити сюрпризи — і меблі вибрав сам, чітко пам’ятаючи мій улюблений колір. І ось одного дня ми не витримали та зробили маленьку дірочку в упаковці і здивувалися — колір пінки від вишневого варення, а вельвет такий тоненький, дрібний, як шовк. Запаковані об’єми приховували, це вже потім дивувалися, не лише вельветову пишність, але й вишукані форми, які дарували неймовірно гостинні обійми. Зараз можу зізнатися — кращого крісла у мене не було, а тоді, коли, нарешті закінчився ремонт і прибрали камуфляж, наша радісна реакція була винагородою чоловікові — заради цього він і старався. Ось звідки такий ореол у цього нев’янучого для мене бажаного крісла, яке, впевнена, володіє певним відчуттям щастя та вміє його дати і отримати. Таке і на думку б не спало сказати, мовляв, як воно негарно подорослішало, хоч і, зрозуміло, вельвет утомився та ще те і се, однак якщо любиш — це вже не має значення.
Днями, коли їхало воно в причепі цілих 150 кілометрів з дачі, і ми застрягли в районі Поштової площі в заторі, багато хто, кидаючи байдужий погляд на «дідуся», можливо й думав ліниво — такий непотріб тягнути в дім, тут явна залежність від усякого лахміття, до того ж усередині, ймовірно, і пружини давно вирвалися на свободу крізь обшивку, але колір, колір...
«Щось у ньому є, — раптом почула від пари, яка в сусідньому ряду так само мучилася в розігрітій спекою машині вже хвилин 25 і, раптом посміхнувшись, потішили мене несподіваною в такій ситуації дружелюбністю, та зізналися, — ми теж такі, і для нас це надійний спосіб надихнутися. Ось нещодавно повернулися з Лондона, гостили у друзів, і відмітили, що звичайний англієць абсолютно не здатний позбавитися від старої речі, якщо вона улюблена і в робочому стані, допускаючи можливі плюси і мінуси. Тому запекле перелицьовування старих меблів, робота зі зворотною стороною, а про те, аби викинути диван п’ятдесятирічного віку — в жодному випадку, ще й придбають десь на нерозкрученому аукціоні стару підлогу, віддавши чималі гроші, та й докладуть більше циклювання, лакування, полірування і зовсім не для блиску — це виключено, а для атмосфери». Чесно скажу — завжди і сама це розуміла, але зустрічала опір, у домі не любили старих речей, вважаючи, що їх накопичення і принижує, і старить, і формує невисокий рівень потреб. На жаль, не розуміла найближча людина, хоч і була людиною витонченою, а я все доводила — не старі ж це чоботи, всі мої столики, придбані в антикварних, і моє вишукане дзеркало... Як тільки людина починає збирати непотріб, чула — вона починає старіти сама. Про все це пригадала в пробці, але впевненість у тому, що роблю правильно, сплітаючи і красу, і запустіння, причому з речей породистих і таких, що тішать тебе півжиття, — лише зміцнилася. Та й який ж це непотріб — щасливі, яскраві роки пам’ятають це крісло, і хоч Фрейд казав: «Інколи капелюх — це просто капелюх», це не про нього, мого коханого ніжного і вірного. Знаю, ще не забула, як воно скоро запросить мене до затишного нічогонероблення в нім, або ж до початку свіжої творчості в усьому. Проста розкіш старої обновки, потрапивши, нарешті, в інтер’єр великої кімнати, тихо і м’яко освітленої ретро-абажуром, додала всьому нового сенсу.
Абажур, схоже, зміркував, що сильне освітлення пікантному прибульцеві третього віку зовсім ні до чого, і зауважила миттєво — все зіграло, припасувалося, склалося. Ніби зникла невидима лінія розлому, і те, що свого часу крісло пустило коріння у нас на роки, далеко від всілякої небезпеки, було не дріб’язковим придбанням. Зараз, коли багато чого найгострішого вже переболіло, відшуміло, відлягло, воно виглядає в старому для нього (та все ж новому) будинку так само доречно.
Думаю, що двері в нікуди відкриваються для кожного з нас набагато частіше, ніж ми усвідомлюємо, і саме смуток, зів’яла енергетика володіють ключем від таких дверей. У моєму кріслі, що не знає зради, що звикло до кохання — все навзаєм. Знаю по собі — спринтер в рутині вицвітає, але крісло — друг поруч, завжди чекатиме. У коханні важливий, звичайно, ореол, але більш вагомі, все ж, вчинки.
І мій «дідусь», який зовсім не колекційна рідкість, не запаморочливий антикваріат — мій скарб, а це найтвердіша валюта.
Людмила ЗАСЄДА, спеціально для «Дня»
