Свій острівець усередині буревію
Не впевнена, чи варто писати про щось релаксне, якщо протягом останніх місяців пересварилися навіть найстійкіші: у родинах, а я знаю таких, чоловік і дружина розбіглися по окремих кімнатах і дивляться кожен свої політичні канали, вже разом не вечеряють і не розмовляють, адже, по суті, кожному болить, пече, щемить і навіть жахає можлива прірва, перед якою стоїть країна, інші ж думають, що вона (країна) вже на повній швидкості налетіла на невидимий стовп. Поки технологи нагнітали наближення віртуальної катастрофи, несподівано під час вечірнього круглого столу ввірвалася справжня драма — паризька пожежа. У мене ця мить, як і у багатьох, наклалася на таке заціпеніння, що здалося — ось він знак: час зупинитися, остудити голову, спокійно зрівноважити хоч би лад у власному домі, адже через передвиборне нервування багато запланованих справ відкладено, а жити все ж треба за правилами: що задумав — зроби, і це як мінімум. Поки гасили пожежу, а багато хто дивився все до кінця в прямому ефірі, звичайно, пригадала свій Собор. Років сім тому, насолоджуючись дотиком до цієї пишноти, пам’ятаю, саме там невмотивовано відчула і запам’ятала, може, свою і нелогічну впевненість — у мене все попереду. Відчуття, звичайно, досить нахабне, дуже молоде, адже, м’яко кажучи, це не так, ні, вірніше, — зовсім не так. Та яка різниця — тут же вирішила, адже ніхто не чув моїх думок і не знав, що окрилена словами, які почула колись у свої шість років, коли жили ми в Польщі, а тато часто розповідав мені про Париж, стверджуючи: «У тебе все попереду». Я, пам’ятаю, все допитувалася: «Що, що попереду?» А він лише відповідав: «Усе». Тепер розумію, це був наказ моєму мозку, моїй пам’яті, дарунок люблячого і дбайливого батька, але навіть він тоді, звичайно, не міг передбачити, що запам’ятаю це особливе відчуття назавжди, і в самі непередбачувані миті воно з’являтиметься і вкутуватиме теплими ілюзіями, і зможу чинити опір вторгненню озлоблення, бруду, який, знаю, не торкнеться — адже у мене все попереду. Поки ж, уже третій день п’ю пом’якшувальні чаї, тому що охрипнула — адже рот не закривається, ось і сьогодні самі собі з подругою зіпсували зустріч, несамовито шукаючи свою виборну істину.
За такого напруження навіть трав’яні настойки, хоч і кожні дві години, не допомагають, адже ще нещодавно думала, що твій день — це приватна власність, а не комуналка, але по факту в режимі марафону вивчаю всі останні новини, постійно зіставляю і втомлююся від об’єму почутого. Інколи навіть вдень хочеться скористатися берушами, а на очі натягнути сонну пов’язку. Один знайомий, його завжди називаю «хлопчик вухо», хоч він уже не хлопчик, порадив: не витягуй образ із звуку. Якось дуже мудро, але, перепитавши, що той мав на увазі, зрозуміла просте — від подразника без гальм сховайся чимось звично заспокійливим. Для мене сигнал — негайно запалити свічку — вона миттєво пом’якшує смуток, гостроту роздратування, хоч би від того, що, наприклад, у цю хвилину змушена зачинити вікно, перепинивши провітрювання, бо у дворі на лавку, під самими вікнами, знову сіла компанія з цілодобової квіткової крамнички і, хоч уже було близько 12-ї ночі, вони будуть ще одну-дві години клацати мобілками, реготати, сперечатися, не думаючи, що заважають усім. Зауваження робити безглуздо, перевірено. Не вміємо ми жити за правилами, за розумними правилами, які не змінюються за примхою вельможної особи, навіть — по-своєму насолоджуємося, як це не парадоксально, своїми нестикуваннями: несортованим сміттям, а хто заважає почати з себе ще вчора, мовчанням, коли, як у мене, на загальній площі в під’їзді завзята курильниця уже з шостої ранку оновлює свій релакс із цигаркою, і не однією. Весь дим іде в мій передпокій, і це за умови, що подвійні двері щільно зачинені. І що — на неї теж не діють зауваження. Відповідь у неї одна: багато чого в нашій країні не так, цигарки не найстрашніше. Так і живемо, крутячи головою, відводячи очі, скажімо, від безпритульних тварин. Хоч і виношу для них при кожній пробіжці в парку їжу, але нікого вже взяти не можу. Мабуть, свій ліміт утрат уже випробувала: був у мене і котик Хлопчик, і пекінес Шанечка, і ще один котик Люсик. Я так любила їх, дивувалася особливою інтелігентністю, так боролася з їхніми хворобами, так звикала, що до цих пір мучуся — що їх вже немає. На Володимирській гірці тваринок-сиріток не видно вдень, але вночі все залишене обов’язково з’їдається. Помітила, тут вигулюють, серед інших, особливого білого породистого собаку, ви не повірите — посміхається. Побачивши вперше, думала, що він посміхається саме мені, але хазяйка пояснила, ні — всім. Тепер бажаю його зустрічати постійно, ось і вибігаю на тренування зі скандинавської ходьби раніше, коли собакарі лише стартують. Приємно, і весь день потім удалий. Звичайно, і від пробіжки, але і від собачої ласки.
Відчуття щастя виникає завжди ніби нізвідки, але ж воно важливіше часом самого щастя, яке може і обірватися. До речі, собакарі на горі дуже доброзичливі, так збіглося, що вони поділяли і мій вибір ще в першому турі, а ось що зараз вирішили, не запитую. Правда, люди самі діляться, що тут приховувати (я теж зробила свій чесний вибір), адже, по суті, сваряться зазвичай в таких розбіжностях з колегами по роботі, родичами, приятелями, які раптом стали думати не так. Одну мою знайому, яка вийшла заміж і живе в Берліні вже років п’ять запитала: навіщо вона годинами, інколи по вісім-десять, усе коментує у «Фейсбуці», звідки стільки вільного часу, і вона дуже здивувала відповіддю: «Що тут робити, тут же нічого робити. У мене немає побутових проблем, а політичний вибір киян мене хвилює значно сильніше, ніж мій доглянутий сад, недільні тривалі піші прогулянки з друзями чоловіка, а тепер і моїми. З ними я не розмовляю про наші проблеми, вони не все, думаю, ухоплять — адже ми дивилися в дитинстві різні мультики, читали різні казки. І ця різниця, хоч і спрощено пояснена, з роками стає ще більш разючою». Я навіщось прикинулася, ніби не розчула, недостатньо розуміла — аж надто холодно стало, навіть злякалася заочно — як же незатишно, збудувавши свій каркас цінностей, раптом позбутися впевненості, що робиш усе правильно і тебе розуміють ті, хто думає так само. Нещодавно вже відома керамістка Світлана Гібаленко подарувала мені скульптуру телефонного апарата, скажімо так, епохи, що відійшла, з великою слухавкою, масивним диском, яскравими цифрами. Інтрига в тому, що слухавка злегка зрушена, ніби хазяйка на розмовній паузі хоче, схоже, погратися в мовчанку. Як мені сподобався такий настрій, навіть почала вигадувати сюжет, у якому в головній ролі, певна річ, буде цей метафоричний упертий небалакун, уже приготувалася до гри, але тут настав час магістральних вечірніх новин. Усе — це святе. Раптом щось промину.
