Вони стоять за усіх нас
Сьогодні важливий день, хай і не кругла дата. 1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум. Виборці мали відповісти на одне-єдине питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» Із 37885600 громадян України, внесених до списків, взяли участь у таємному голосуванні 31891700 (84,18%). Із них позитивно відповіли 28804100 виборців (90,92%). Причому більшість була в усіх регіонах: від Криму (54,19%) до Тернопільщини ( 98,67%).
Отже, рівно 19 років. Сьогодні Україна так само об’єднана, і доказ цього єднання будь-який киянин може побачити на власні очі, прийшовши на Майдан Незалежності. Так, багатолюдна акція протесту підприємців, що триває другий тиждень, рівним чином об’єднала і Схід, і Захід: «Разом нас багато, нас не подолати» в унісон скандують львів’яни і донеччани, одесити та прикарпатці. Справді разом — завдяки черговому нездарному уряду.
Тут є не один втішний момент. По-перше, як сказано вище, влада об’єднала всі регіони в боротьбі проти репресивного закону. По-друге, українці навчилися реагувати не за принципом як грім ударить, а на тому етапі, коли неприємності тільки очікуються. По-третє, дивляться далі власної кишені: вимагають не тільки вето, а й відставки уряду і парламенту, котрі відповідно підготували і затвердили провальний Кодекс.
Історія дуже проста: мало здобути незалежну державу, треба ще її створити такою, щоб у ній було добре жити. Добре — означає демократично, цивілізовано, заможно. Тоді, у 1991-у, вочевидь, мало хто навіть приблизно собі уявляв, якою має бути новонароджена Україна. Здається, нині все гострішим стає протиріччя між хрестоматійними «верхами» та «низами». Низи все чіткіше усвідомлюють, яка саме держава їм потрібна — і новий Майдан є тому яскравим підтвердженням. А ось верхи, незалежно від політичного забарвлення, здається, взагалі не вміють бачити далі власного носа, читай — власних потреб, заради задоволення яких витрачаються колосальні зусилля, приймаються різноманітні кодекси, вбивають журналістів і т. ін. Жодна влада за всі 19 років не зробила серйозної, не бутафорської спроби побороти корупцію, котра проїла всю систему наскрізь. Жодний президент не намагався укомплектувати свою команду не за принципом особистої відданості, а за ознакою справжнього професіоналізму. Приголомшлива більшість тих, хто входить до владних кабінетів, наче цілковито відключаються від реальності, думаючи, що вони обрані/призначені на віки вічні. А реальність така: не набундючені бюрократи, не закони, не варті паперу, на якому вони надруковані, а саме ті люди з міських майданів творять країну. Наша верхівка ніяк не второпає, що сучасна держава саме так і будується — знизу, крок за кроком, у спілці і в солідарності громадян.
Власне, починаючи ще з 2000 року, з протестів часів касетного скандалу, Україна переживає муки народження справжнього громадянського суспільства. Так, це боляче, це дуже повільно — але ми можемо значно полегшити процес, якщо від спостереження перейдемо до активної участі.
P. S. Учора Янукович оголосив, що заветував Кодекс. Однак між словами і справами у наших можновладців, як правило, дистанція величезного розміру. Тому треба стояти до виконання всіх вимог!
