«Гальма» для Феміди

Потреба у судовій реформі не тільки назріла, а й перезріла. І здавалося б, від неї віддаляє лише одне слухання в парламенті, де вже ухвалено в першому читанні Закон «Про судоустрій і статус суддів». Та ще древні повчали: поспішай повільно. Президент Віктор Янукович, здається, такої ж думки. Ухвалювати закон, за його словами, «не слід поспіхом». До судової реформи, вказує Президент, треба підходити зважено, «з усіх боків», враховуючи точку зору багатьох політичних сил, громадських організацій. «Нам треба повернути це питання ближче до людей, щоб судова система працювала на суспільство, на людей, і дійсно була настільки, наскільки це можливо, справедливою», — відзначив Янукович.

«День» ці думки, звичайно, поділяє. Та коли ми у призначений час з’явилися до Вищої ради юстиції, то нас попросили зачекати — голова ВРЮ Володимир Колесниченко був у прем’єр-міністра. Оце так: упіймався! Мабуть, отримує вказівки, тоді як Конституція України говорить про окремішність та незалежність гілок влади. Але Володимир Миколайович ці підозри відразу ж по приході розвіяв. З його слів, у прем’єра він, як і належить менеджерові установи, вирішував суто господарське питання. Вищій раді юстиції та її апарату вже тіснувато в старому та ще й орендованому будинку на Лук’янівці, куди на засідання приходить понад триста чоловік. А неподалік стоїть пусткою значно більша споруда, яку до пожежі займала Шевченківська райпрокуратура. Тож ВРЮ просить уряд дозволити (для цього потрібно ухвалити спеціальну постанову) зробити на згарищі ремонт, тоді як прокуратура може переселитися до їхнього меншого, але гарно облаштованого приміщення. «А питання нашої діяльності, — запевнив Колесниченко, — взагалі не обговорювалися». «Дню» це, однак, вдалося...

ЗАКОННО? ОДНАКОВО ПЛАТИ!

— Верховна Рада схвалила в першому читанні законопроект «Про судоустрій і статус суддів». Чи можна вважати це остаточною перемогою прибічників судової реформи в Україні? Які ще законодавчі акти щодо судоустрою, а також розвитку матеріальної бази судочинства потрібно розробити й ухвалити?

— Можна сказати, що судова реформа нині знаходиться в активній фазі. Хоча розмови про неї велися ще з 1992 року, коли було розроблено її першу концепцію. Ми аналізували стару радянську систему (до речі, не таку вже й погану, хоча й зовсім не пристосовану до нинішніх суспільних відносин), але головним чином рівнялися на європейські стандарти. Завдання полягало в тому, щоб судова влада мала, як колись казали про соціалізм, людське обличчя і дозволяла створити реальний та надійний механізм захисту інтересів громадян і держави. Певні стремління в цьому напрямі були й у попередньої влади.

До речі, я був запрошений на роботу з провінції до столичного Печерського суду саме президентом України Віктором Ющенком. Це був певний збіг обставин, а головне, звичайно, моя попередня діяльність на посаді керівника суду. Тож я можу констатувати, що й у Ющенка були хороші наміри щодо судової реформи. Інша справа, що коли їх треба було реалізовувати, то цього не сталося. А відтак судову систему почали використовувати у політичних цілях, що й призвело до нинішнього стану, характерного тим, що рівень довіри населення до судів зараз — мінус 90%. Це свідчить про повну деморалізацію судової системи. Адже сьогодні громадяни платять навіть за законні рішення судів! Тільки одне це свідчить, що альтернативи судовій реформі немає, вона вкрай необхідна. І проводити її потрібно якомога швидше.

Мені як людині, що понад 20 років пропрацювала в суді першої інстанції, добре відомі всі наші внутрішні проблеми. Я знаю, що потрібно, аби система почала працювати нормально. Найголовніше, треба забезпечити доступ громадян до правосуддя. Це означає, що термін від звернення до суду до відповідного рішення має бути розумним. Тоді громадянин знатиме, що у держави є механізм, який захищає закон, захищає права людини. Це — основне. Відповідні нововведення є в названому законопроекті. Але біда в тому, що судово-правова реформа, яку ми намагаємося сьогодні здійснити, мала б бути втілена в життя, з точки зору громадянина — споживача судових послуг, з точки зору бізнесу, економіки, — ще вчора. Бо нинішня судова система вже стала реальним гальмом розвитку суспільних відносин. Через це й наш бізнес, і іноземні інвестори відчувають себе невпевнено. Через це страждають зовнішньоекономічні відносини, не втілюються інноваційні проекти. Усі бояться за свою власність, яка не захищена по-справжньому ні законом, ні судом. Адже бізнес справедливо вважає, що лише тоді зможе використати свої економічні можливості, коли знатиме, що в суспільстві діють однакові для всіх правила.

Коли країна отримає для виконання закон «Про судоустрій і статус судей», це буде головний стратегічний крок, який у подальшому потребуватиме нового просування вперед і розробки нових сучасних стандартів — без змін до Конституції повністю вирішити проблему судової системи неможливо. Та чекати їх і нічого не робити також не можна, цього нам люди не пробачать. Треба робити усе що можна, щоб поліпшити ситуацію.

ВЕНЕЦІЯ НАМ ПІДКАЖЕ...

— Такий палкий прибічник судової реформи, як Марина Ставнійчук вважає, що реальне реформування у сфері судово-правової діяльності не відбувається й пропонує скласти план реформ. Як ви ставитеся до цієї її ініціативи та до пропозиції розгорнути широке громадське обговорення проблем судової реформи в Україні?

— Я з повагою ставлюся до Марини Іванівни, але мені здається, що вона висловлює не свої, а якісь навіяні їй думки. До того ж, я ніколи не чув, щоб вона протягом своєї діяльності якось стикалася з системою судочинства, а тим більше працювала у ній. В епоху телебачення усі добре знають, як мають працювати лікарі, політики, судді, журналісти. А я гадаю, що кожен має добре робити саме свою справу. І звичайно ж, не варто виконувати чужі замовлення.

З іншого боку, проведення судової реформи ми відкладали 18 років. Вам не здається, що ми вже балакаємо про реформу досить велику частину людського життя?

— Якщо Україна затримає друге читання законопроекту «Про судоустрій і статус суддів» до отримання висновків Венеціанської комісії щодо нього, які можуть з’явитися лише у вересні, то судова реформа втратить набраний темп і поступово сповзе до окремих незначних змін у законодавстві... Ви таку можливість виключаєте?

— Висновки Венеціанської комісії (Європейської комісії «За демократію через право») надавалися Україні вже тричі — у 2001-му, 2007-му і останній раз — 16 березня 2010 року. Після цього Президент України Віктор Янукович створив робочу групу з питань судової реформи. Ця реформа і робота групи ѓрунтувалися саме на цих висновках. До речі, Венеціанська комісія відзначала, що добре було б змінити Основний Закон, але якщо не вийде, то поки що можна й без цього. І тоді ми (я входжу до складу робочої групи) розробили цей законопроект, де було враховано більшість рекомендацій Венеціанської комісії. Не враховані лише ті рекомендації, що потребують внесення змін до Конституції. А тепер нам знову пропонують поставити цей документ на обговорення. Так можна дуже довго тягти. Ми з великою повагою ставимося до європейських партнерів, до всіх європейських інституцій, визнаємо їхнє повноваження, але водночас не треба забувати, що й уряд, і всі ті, хто працював над цією проблемою, відчувають велику відповідальність перед нашим народом за стан судочинства. Тож я вважаю, що цей закон відповідає всім вимогам і здатен покращити роботу судової системи. Він змінить ситуацію в країні. Бо сьогодні найбільша проблема нашої держави не в політиці і навіть не в економіці, а в стані судочинства — у відсутності в Україні дієвого механізму захисту закону.

— До речі, чи готується вже офіційне звернення України до Венеціанської комісії з проханням провести експертизу даного законопроекту?

— Це запитання слід адресувати урядовцям, а я, як ви знаєте, до їхнього числа не належу. Вища рада юстиції — це конституційний орган держави, з визначеними законом повноваженнями та незалежним статусом. Тому я не можу зараз сказати, чи буде таке звернення до Венеціанської комісії. Але якщо ви запитуєте про мою особисту думку, то я вважаю, що такої потреби немає.

АПОЛІТИЧНІ ЗВІЛЬНЕННЯ

— На нещодавній прес-конференції ви розповідали про рішення ВРЮ щодо подання на звільнення кількох десятків суддів. Серед них йшлося й про Олександра Волкова. Тепер вас звинувачують у тому, що рішення ухвалювалося за його відсутності та є політично вмотивованим. Що ви можете сказати з цього приводу?

— На останніх шістьох засіданнях Вища рада юстиції ухвалила рішення про внесення подання на звільнення 23 суддів за порушення присяги. Провадження за цими справами були порушені ще чотири-п’ять років тому. Увесь цей час у ВРЮ тривали відповідні перевірки. Ми змогли розглянути ці пропозиції про звільнення суддів із посад за порушення присяги, дякуючи змінам до Закону України «Про Вищу раду юстиції», які дозволили дещо спростити процедури та розблокували роботу Ради. Тепер вже неможна неявкою деяких членів Ради на засідання блокувати ухвалення рішень.

Що стосується заступника голови Ради суддів України й голови Військової судової палати Верховного Суду України Волкова, то це найближчий соратник голови Верховного Суду України Василя Онопенка. Але політична складова цього питання не була й не може бути предметом обговорення у Вищій раді юстиції. На засіданні ВРЮ 26 травня були підтримані одразу дві пропозиції членів ВРЮ про звільнення судді Волкова з посади за порушення присяги. Йдеться насамперед про ознаки його участі в рейдерстві та в створенні в межах судової системи «сімейного підряду» з розгляду судових справ. Пан Волков, будучи суддею касаційної інстанції — Військової палати постійно (в матеріалах перевірки є десятки підписаних ним вироків та рішень, починаючи з 2002 року) розглядав справи, рішення за якими виносив його близький родич, брат його дружини. Згідно законодавства такий державний службовець, як суддя зобов’язаний брати в такому разі самовідвід. Передбачений процесуальним законом інструмент має на меті забезпечити неупередженість і незалежність суду. Але ні Волков, ні його родич — суддя І. Бараненко, — щодо якого ВРЮ теж внесла подання про звільнення з посади, не робили цього жодного разу попри те, що розглядали дуже серйозні справи, вироки за якими передбачали вісім, десять і більше років ув’язнення. Як же бути тим людям, яких позбавили права на неупереджене судочинство? Чи могли учасники процесу за таких обставин захистити свої права? Вища рада юстиції не дає оцінки діям суддів із точки зору Кримінального кодексу, бо це не наше завдання... Але виявлені в ході перевірки ВРЮ факти загалом ставлять під сумнів правомірність постановлених цим «сімейним суддівським тандемом» рішень та вироків.

У ході перевірки було з’ясовано, що обидва судді не повідомили про те, що перебувають у родинних відносинах. Хоча це — обов’язкова умова, спрямована на уникнення можливого конфлікту інтересів. І один, і інший цього не зробили, причому, мабуть, навмисно. Більше того, навіть коли Волков одного разу був стороною у справі, в апеляційній інстанції його свояк безпосередньо розглянув скаргу Волкова. Ніхто не заявив про відвід. Таким чином було ухвалено незаконне рішення, яке потім було відмінене касаційною інстанцією. Перевіркою ВРЮ також встановлено, що саме завдяки діям судді Волкова стало можливим «рейдерське захоплення» ВАТ «Норинський щебзавод».

Суд першої інстанції виніс рішення, яким визнав незаконним призначення директора цього підприємства. Його не було оскаржено, і воно вступило в законну дію. Потім це рішення на порушення закону усе ж оскаржується до касаційної інстанції, і саме Волков незаконно відкриває це провадження, витребує справу й протягом 18 місяців тримає її в себе, зупинивши виконання попереднього рішення. Таким чином він дав можливість повністю знищити назване підприємство. Чи ж можна говорити, що наш видатний юрист, друг і соратник голови Верховного Суду, страждає за якісь політичні переконання?

Кожне з наших 23 подань про звільнення суддів грунтується на досить серйозних підставах і жодним чином не стосується політики.

ПРЕЦЕДЕНТ ОТРИМУЄ ПЕРСПЕКТИВУ

— Гострота дискусії навколо судової реформи, здається, значним чином обумовлена зміною статусу Верховного Суду, а відповідно, і його голови, про якого ви тільки-но згадували. У той же час видається, що такі зміни можуть ввести в теорію й практику українського судочинства таку істотну зміну, як запровадження, або хоча б ширше застосування прецедентного права. Тобто роль Верховного Суду навіть зростає... майже до законодавчого рівня. Чи я тут не правий?

— Я згоден із вами. Ви правильно звернули увагу на те, що сьогодні здійснення повноважень, які згідно з законопроектом «Про судоустрій і статус суддів» отримує Верховний Суд, створює саме цей інститут (прецедентного права). Йдеться про те, що постанови ВСУ стосовно рішень судів, які розглядали однакові ситуації, але ухвалили різні рішення, матимуть силу прецеденту.

— Тобто, силу Закону?

— Так ми не можемо вважати. Я б сказав, що воно буде обов’язкове для застосування в аналогічній правовій позиції. Так само, як колись діяли рішення Пленуму ВСУ, які були обов’язковими (потім цю норму відмінили, вважаю, помилково). Єдина практика судів має стати однією з найголовніших переваг нашого судочинства. Але досягти цього можна лише вказавши в законі, що рішення Верховного Суду є методичним посібником для правозастосовної діяльності та мають бути обов’язковими для виконання усіма судами.

— Можливо, для цього потрібно внести якісь зміни до Конституції?

— Так. І ці, й інші. Конституція, наприклад, вимагає спеціалізованих судів. Але дехто вважає достатньою спеціалізацію, яку забезпечують палати Верховного Суду. Опоненти пропонують взагалі ліквідувати вищі спеціалізовані суди, щоб ВСУ був єдиною касаційною інстанцією. Із тим, що врешті в країні повинна діяти не чотириланкова, а триланкова система судочинства, Онопенко та його однодумці нарешті погодились. І Венеціанська комісія вказує, що чотири ланки — це неправильно. Але різниця в тому, що Василь Васильович хоче, щоб саме він мав право ставити крапку в судочинстві, й це, на його думку, не повинно мати альтернативи.

ЧОМУ ПЕРЕГНУЛИ ПАЛИЦЮ? БОЯЛИСЯ ПОВТОРЕННЯ ТЕРОРУ

— Конкретне практичне запитання. Одна з новел нового закону про судочинство полягає в тому, що судді повинні будуть вкладатися в певні строки при розгляді справ. Та чи не позначиться їхня величезна завантаженість, а отже й поспіх (щоб вкластися в часові нормативи) на якості ухвалюваних рішень?

— Цю проблему треба розглядати в комплексі. Сьогодні в українських судах розглядається надмірно багато справ. Це пояснюється виключно тим, що закон сам по собі не працює, немає достатніх гарантій його виконання. Тому й люди зневажливо ставляться до закону. За будь-яких проблем вони йдуть до суду. Навіть знаючи, що позиція неправомірна, що вона суперечить Закону, людина розраховує на суд, який зможе винести рішення на її користь. І суд часто-густо використовується як засіб реалізації певних і часом незаконних інтересів. Якби суди ефективно діяли, тоді б далеко не кожний наважувався використовувати їх у такий спосіб. Яскравий приклад: у Португалії діє півтори тисячі суддів, які на рік розглядають півтори тисячі справ. Тобто там до суду звертаються тільки в разі реально порушеного права. Коли й наші громадяни знатимуть, що більше в суді не можна буде легалізувати незаконні вимоги, то шукатимуть можливості розв’язати свої проблеми якимось простішим шляхом, а не в суді. Це, наприклад, можуть бути переговори, взаємні поступки...

Що стосується строків розгляду судових справ, то я сподіваюся, що лише чіткіша робота судової системи зменшить кількість справ і навантаження на суд. Тим більше, в кримінальному, адміністративному, господарському процесах процедура розгляду справ сьогодні невиправдано деталізована. Коли я працював суддею й вперше читав справу, то вже за три хвилини розумів її суть та правову позицію кожної зі сторін, і я був готовий приймати рішення. Але розглядалася справа півроку. Однак, при цьому моя позиція залишалася без змін, і лише процедура не давала мені можливості оперативно ухвалити законне рішення. Ці надлишкові елементи суддівського регламенту слід би підчистити. Як це зробити? Шлях лише один — участь суддів (які добре знають, що їм заважає) в законотворчому процесі.

Слід нагадати, що нинішнє ускладнення судочинства виникло у зв’язку з відомими трагічними історичними подіями, коли замість повноцінних судів діяли так звані «трійки», що виносили, як правило, неправосудні рішення. Так легалізувався тоталітарний терор. Щоб такого більше не сталося, процес судочинства до дрібниць деталізували й ускладнили. Та наслідки виявилися неочікуваними: було дуже обмежено й ускладнено доступ звичайних громадян до правосуддя, строки розгляду справ було значно й нерозумно збільшено. Тож наразі слід внести зміни в ряд законодавчих актів, до процесуальних кодексів, які дозволять спростити судові процедури.

— Чи вірите ви в те, що внаслідок судової реформи пересічний український громадянин, який сьогодні твердо впевнений, що гроші можуть залагодити всі його проблеми, а без них йому до суду нема чого й потикатися, виграє і повірить у справедливість? Чи зменшиться кількість неправосудних рішень? Чи керуватимуться судді також і правилом, яким користуються лікарі: не зашкодь?

— Я державний чиновник, але коріння в мене звичайне, сільське. Мої батьки й родичі з Кіровоградщини. У родині — п’ятеро репресованих, розстріляних через три дні після вироку. Бабуся розповідала мені про те, як жилося сім’ї ворога народу, як над нею та її дітьми знущалися. І, мабуть, те, що нині я займаю цю посаду, є своєрідним перстом долі, й вказує мені на те, що я маю пам’ятати про своїх предків та їхні поневіряння і не допускати нічого такого, що суперечить закону і совісті. Тож я вірю, що кожний громадянин, який звернеться до суду, зможе захистити в ньому своє порушене право. Я мрію, щоб мої діти жили в нормальній цивілізованій країні. І я не тільки вірю, а й буду для цього робити усе, що від мене залежить. Я знаю, що завтра можу отримати на свою адресу неприємні оцінки. Та знайте: я не інквізитор судової системи! Як суддя, я хочу однакового порядку для всіх, і щоб усі судді працювали чесно і добросовісно. Я особисто так чинив завжди й у всьому.

— Коли я збирав коментарі до свого попереднього матеріалу щодо судової реформи, то кілька адвокатів сказали, що їхніх колег також слід долучити до роботи над реформою. А в мене запитання: чи підвищує судова реформа роль захисника в суді?

— Достатньо сказати, що в складі Робочої групи з питань судової реформи представлені також і адвокати. Наприклад, Андрій Портнов є адвокатом. Можу назвати й інші відомі імена адвокатів, що подавали свої пропозиції і, звичайно, підтримують запропоновану Президентом судово-правову реформу, причому не в останню чергу тому, що в центрі її уваги стоїть конкретна людина. І це той стрижень, навколо якого ми її робимо: в суспільстві мають діяти чіткі й однакові для всіх правила.

Якщо людина буде економічно незалежною, її не ображатиме й не принижуватиме влада, вона матиме можливість реалізувати свої права, відчувати себе громадянином, діяти як громадянин, то це означатиме, що реформа працює і права людини в ній мають повний пріоритет. Я, звичайно, не ідеаліст, тому не можу стверджувати, що все, про що я говорив, може бути здійснено саме зараз і повністю. В усьому світі судові системи мають недоліки й проблеми. Але там добро і зло існує в інших пропорціях. Тому наше найперше завдання — відремонтувати врешті терези української Феміди.

ХТО КЕРУВАТИМЕ СУДДЯМИ?

— Лідер опозиції стверджує, що Президент України відтепер не тільки не втрачає своїх повноважень щодо призначення суддів на адміністративні посади. Вона запевняє, що в країні «пішов процес повної залежності судової гілки влади персонально від Президента». Ви, мабуть, такі думки не поділяєте. Але в чому конкретно Тимошенко не має рації?

— А хіба Юлія Володимирівна як прем’єр-міністр не викликала мене, тоді голову Печерського районного суду міста Києва, до себе в кабінет? Це був момент, коли президент України Віктор Ющенко хотів розпустити Верховну Раду, лише від рішення суду залежало, станеться так чи ні? Я тоді попросив: Юліє Володимирівно, ставтеся до мене як до судді, а не як до політика...

Сьогодні Юлія Володимирівна, як і багато інших політиків, навіть не можуть допустити, що голова будь-якого суду відтепер не впливатиме на судочинство.

Колись, у Радянському Союзі, були професії та посади, які давали право людям, що їх обіймали, називатися, за визначенням Аркадія Райкіна, поважними людьми. Ці «туваровєди» завжди сиділи на перших місцях... Сьогодні такі спеціальності теж існують, але чи їх поважають настільки, чи йдуть дискусії щодо призначення на такі посади? А от про голів судових установ поки дискутують, бо вони в нас дуже «поважні люди», оскільки через них можна впливати на рядових суддів, а отже, й на їхні рішення. Але незабаром цього не буде. Адже голова суду — це лише менеджер, який має турбуватися про ремонт, прибирання, тепло, картриджі, конверти тощо, тобто забезпечувати матеріальну, господарську основу роботи суду. Коли в нього не буде жодних повноважень для процесуального впливу на окремих суддів, тоді й жодної проблеми не буде. І не буде підстав для суперечок відносно того, хто призначатиме суддю на адміністративну посаду. Тож реформа починається з повноважень голови суду і визначає йому лише один привілей — незначну перевагу перед рядовим суддею у заробітній платі. І крапка.

Але на таких дискусіях намагаються спекулювати. Мені, наприклад, відомо, що пан Онопенко на представленні одного з голів суду в Кіровоградській області давав йому такі настанови: «Ти ж знай, що ти там господар, що ти там моє око...». Такий підхід слід відкинути й забути. Однак я не виключаю можливості позитивного впливу голів суду на своїх колег. Його він має забезпечувати своїми діями, добиваючись поваги до суду та суддів створенням належних умов для здійснення правосуддя. Інший приклад спекуляцій, коли один голова суду на нараді фактично залякує суддів нинішніми діями Вищої ради юстиції. А потім викликає до себе трьох суддів і говорить: Колесниченко сказав вам діяти ось так... А я про цих людей ніколи раніше навіть і не чув...

— Ви не сказали про Президента. Чи справді він перебирає всю судову владу на себе?

— Наведу такий приклад. Коли Робоча група з питань судової реформи лише почала роботу, я запропонував вирішити проблему призначення суддів на адміністративні посади через створення при Президентові України комісії з кар’єрного росту суддів. До неї, згідно з моєю пропозицією, слід було ввести чотирьох суддів і трьох інших чиновників, включаючи голову Адміністрації Президента. Але Президент з такою пропозицією був категорично не згоден. Отак він «перебирає на себе керівництво судовою владою»...

Так само і щодо претензій опозиції до складу Вищої ради юстиції. Без змін до Конституції це питання повною мірою врегулювати неможливо. Сьогодні до неї входить сім суддів і чотири прокурори, всі інші — юристи. При цьому, згідно із законом, ВРЮ розглядає і питання щодо несумісності прокурорів, їх скарги на притягнення до дисциплінарної відповідальності. Тож прокурори також можуть запитати: а чому судді розглядають наші питання?

Але в законопроекті «Про судоустрій та статус суддів» ми намагалися максимально врахувати рекомендації експертів Венеціанської комісії щодо складу ВРЮ. Для цього кожен суб’єкт призначення членів Ради, крім з’їзду суддів, а це — всеукраїнська конференція прокурорів, Верховна Рада України, Президент України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, повинен делегувати до ВРЮ одного чи двох суддів. І знову не так! Здається, що наші опоненти просто не зацікавлені в проведенні судової реформи. Вони проговорили всі п’ять років при минулій владі й намагаються змусити нову владу так діяти. А головним ідеологом зупинки судової реформи, скажу відверто, виступає голова Верховного Суду України Василь Онопенко.

ПРАВО — ТЕЛЕФОННЕ ТА ТЕЛЕВІЗІЙНЕ

— Чи не повинна судова реформа якимось чином зачіпати також і систему відбування покарання та досудового утримання підсудних? Адже засуджені залишаються людьми й громадянами. Їх покарано лише до позбавлення волі, а не до тортур голодом, задухою, жахливими санітарно-гігієнічними умовами, захворюваннями, часто невиліковними (тільки прошу: не посилайтеся на економіку!). Тим більше, такі умови навряд чи логічно поширювати на людей, яких суд ще не визнав винними. Чи звертає наш законодавець увагу й на такі «дрібниці»?

— Це, звичайно, зовсім не дрібниці. Це надзвичайно важливо. Позбавити людину волі без суду, який би визнав її винною, несправедливо. Але тут є дві складові. Не можна дозволити людині, яка звинувачується в кримінальній діяльності, вчиняти й далі дії, небезпечні для громадян. Ця вимога має бути основною при обранні запобіжного заходу — утримання під вартою. А от тяжкість злочину не повинна бути мотивацією для вибору такого «запобіжника». Тільки суд, який розібрався у суті справи, може позбавити волі. А ще в країні треба провести певну декриміналізацію. З багатьох статей ми повинні прибрати або послабити покарання позбавленням волі. Зокрема, я вважаю, що у нас надто суворо карають за повторні, але незначні порушення. Взагалі, я за те, щоб людина потрапляла за грати тільки після визнання її винною і оголошення вироку.

— Члена Вищої ради юстиції та голову СБУ Валерія Хорошковського зараз звинувачують у тиску на суд. Хочу поставити запитання дещо ширше. Чи в Україні й досі, як у радянські часи, існує телефонне право?

— Цього я не можу виключити. Ми саме й працюємо над тим, щоб його остаточно позбутися. Але якщо я скажу, що його немає, я буду нещирий. Що стосується Валерія Івановича, то його я знаю як досвідченого юриста, а те, що він небідна людина, — це не вада. Це, можливо, саме його перевага, яка дозволяє йому діяти чесно й неупереджено. Я, звичайно, знаю його особисто як відверту й чесну людину, і той скандал, який підняли навколо надання частот для телеканалів, грунтується на неправильній інформації щодо суті проблеми.

— І, наприкінці, економічне запитання до вас як до одного з тих, кого можна вважати безпосереднім учасником судової реформи. Ви впевнені, що ця реформа буде рентабельною, тобто витрати на неї повернуться у вигляді додаткових інвестицій у нашу економіку та більшої захищеності бізнесу й громадян від сваволі злочинців, а також, вибачте, «правоохоронців»?

— Я вірю та навіть упевнений. І сподіваюся, що невдовзі ви прийдете до мене й скажете: «Володимире Миколайовичу, я вас вітаю з успіхом».