«Велика брехня нашого часу»

До кінця XIX сторіччя в Російській імперії було сформульовано основні положення російського консерватизму, в яких робилися сильні акценти на самобутність російської культури, на ідею соборності, а над усім цим — повне неприйняття моделі західної демократії та різка критика європейського раціоналізму в усіх його формах. І чим більш ліберальною ставала освічена верства суспільства Росії (особливо в обох столицях), тим більш різко критикували її переконання російські консерватори.

Одним із провідних ідеологів «освіченого консерватизму» того часу був Костянтин Петрович Побєдоносцев (1827 — 1907) — непересічна особистість, учений, професор, вихователь двох імператорів Російської імперії (Олександра III і Миколи II), автор численних наукових і публіцистичних робіт, член Державної ради, протягом багатьох років — обер-прокурор Святійшого Синоду та фанатичний прихильник російського самодержавства. Він був принциповим противником демократизації громадського життя, парламентаризму та переконаним прихильником аристократичного начала. Бо, на його думку, «ясність свідомості доступна лише деяким умам. А маса завжди й усюди складалася і складається з натовпу, і її уявлення з необхідності завжди будуть вульгарними». Тому поняття «парламентаризму», «конституційного ладу», «народовладдя», «громадської думки», «свободи преси» уявлялися йому брехливими ілюзіями, які згубили Захід і розкладають Росію.

За життя Побєдоносцева зневажали російські ліберали, а після смерті втоптали в багнюку більшовики. Варто, проте, зазначити, що до вбивства терористами імператора Олександра II Побєдоносцев вважався переконаним лібералом, а після ліберальних реформ Миколи II (1905) він демонстративно, на знак протесту проти реформ, пішов у відставку («круті «повороти» притаманні не лише сьогоднішнім політикам).

Нижче наводимо (в скороченні) уривки з колись резонансної статті Побєдоносцева «Велика брехня нашого часу», де він висловлює своє ставлення до народовладдя та виборчого права, доводячи до абсурду «комедію виборів».

«Одне з найбрехливіших політичних начал сучасності є начало народовладдя — модна сьогодні ідея, яка ствердилася з часу французької революції, що всяка влада походить від народу і має основу у волі народній. Звідси випливає теорія парламентаризму, яка досі вводить в оману масу так званої інтелігенції і проникла, на нещастя, в російські шалені голови. Вона тримається в умах із завзятістю вузького фанатизму, хоча брехня її з кожним днем викривається все виразніше перед цілим світом.

У чому полягає теорія парламентаризму? Передбачається, що весь народ творить у народних зборах собі закони, обирає посадових осіб і таким чином виявляє безпосередньо свою волю і приводить її в дію. Це ідеальне уявлення; його пряме здійснення в наш час ніяк неможливе. Адже народ повинен переносити своє право владування на певне число виборних людей, які, своєю чергою, не можуть правити безпосередньо, але змушені обирати ще менше число довірених осіб — міністрів, яким доручається виготовлення та застосування законів, розкладка і збирання податків, призначення підлеглих посадових осіб, розпорядження військовою силою.

Описаний механізм у ідеї своїй здається струнким, але для того, щоб він успішно діяв, необхідні певні істотні умови. Наприклад, представники народу, які обираються, повинні бути особами, спроможними повністю зрозуміти, хотіти й виконувати дану їм програму дій. За таких умов кожен громадянин явно та свідомо брав би участь у правлінні громадськими справами.

Але подивімося на практику. Навіть у найбільш класичних країнах парламентаризму вибори ніяким чином не виражають волю виборців. Бо народні представники ніскільки не обмежуються поглядами й думками виборців, а керуються власним довільним розсудом чи розрахунком. Міністри насправді самовладні й скоріше вони насилують парламент, ніж парламент їх насилує. Вони вступають у владу або залишають владу не внаслідок волі народної, але тому, що їх ставить до влади або усуває від неї якийсь могутній особистий вплив або вплив сильної партії. Міністри розпоряджаються всіма коштами та достатками нації на свій розсуд, роздають пільги і милості, утримують безліч нероб за рахунок народу. А якщо мають у своєму розпорядженні більшість у парламенті, то не бояться ніякого осуду, а більшість зберігають роздачею всіляких благ із щедрої трапези, яку держава віддала їм у розпорядження.

Насправді міністри сьогодні так само безвідповідальні, як і народні представники. Помилки, зловживання, довільні дії — щоденне явище в міністерському управлінні. А чи часто чуємо ми про серйозну відповідальність міністра? Хіба що раз на 50 років доводиться чути, що над міністром зроблено суд, але найчастіше результат суду вийде нікчемним порівняно з провиною та галасом урочистого судочинства.

Якщо дати істинне визначення парламенту, належало б сказати, що парламент є установою, яка слугує для задоволення особистого честолюбства та марнославства, а також особистих інтересів обраних. Відчуваючи протягом віків гніт самовладдя в одноосібному та олігархічному правліннях і не помічаючи, що вади єдиновладдя є вади самого суспільства, люди розуму й науки поклали всю провину на своїх володарів і на форму правління. Вони уявили собі, що зі зміною цієї форми на форму народовладдя або представницького правління суспільство позбудеться своїх бід і від насильства, яке воно терпить.

Що ж вийшло в результаті? Вийшло те, що все залишилося, власне, як і раніше, і люди, залишаючись при слабкостях і вадах своєї натури, перенесли на нову форму всі колишні свої звички та схильності. Як і раніше, править ними особиста воля й інтерес привілейованих осіб; тільки ця особиста воля здійснюється вже не в особі монарха, а в особі ватажка партії, а привілейоване становище належить не родовим аристократам, а пануючій у парламенті та правлінні більшості.

На фронтонах будівель парламентів красується напис: «Все для суспільного блага». Але це не що інше, як найбрехливіша формула: парламентаризм не лише є торжеством егоїзму, але й вищого його вираження. За смислом парламентської фікції, представник повинен слугувати виразам волі й думки своїх виборців; але насправді виборці — в самому акті голосування — фактично відмовляються від усіх своїх прав на користь обраного представника.

Перед виборами кандидат у своїй програмі і в промовах своїх посилається постійно на вищезазначену фікцію: він твердить про суспільне благо, він вважає себе слугою та піклувальником за народ, він про себе не думає й забуде себе та свої інтереси заради інтересу суспільного. І все це — слова, слова, одні слова; це лише тимчасові сходинки сходів, якими він може зійти куди потрібно, а потім скине непотрібні сходинки. Після цього вже не депутат стане працювати на суспільство, а суспільство стане знаряддям для його цілей. Виборці є для нього стадом для збирання голосів, а власники цих стад насправді уподібнюються багатим кочовикам, для яких стадо становить капітал, основу могутності та знатності в суспільстві.

Сьогодні розвивається й удосконалюється ціле мистецтво грати інстинктами та пристрастями маси — для того, щоб досягнути особистих цілей честолюбства і влади. А потім ця маса втрачає для обраного нею представника будь-яке значення доти, доки знадобиться знову на неї впливати. Тоді знову пускаються в хід улесливі та брехливі речення — на догоду одним, на загрозу іншим: довгий, нескінченний ланцюг однорідних маневрів, який створює механіку парламентаризму. Жалюгідне людство!

Саме так практикується виборне начало. Честолюбний здобувач сам виступає перед співгромадянами і старається всіляко запевнити їх, що він, більше ніж будь-хто інший, гідний їхньої довіри. З яких спонук виступає він на це здобувацтво? Аж ніяк не з безкорисливої старанності для суспільного блага.

Взагалі, в наш час рідко зустрічаються люди, які пройняті почуттям солідарності з народом, готові на труд і самопожертву для загального блага; це натури ідеальні; а така натура не схильна до зіткнення з банальністю життєвого буття. Той, хто за своєю вдачею здібний до безкорисливого служіння суспільній користі в усвідомленні обов’язку, не піде підлабузнюватися за голоси, не стане оспівувати хвалу собі на виборних зборах, нанизуючи гучні та банальні речення. Така людина розкриває себе та свої сили в робочому своєму кутку, чи в тісній громаді однодумців, але не піде шукати популярності на галасливому ринку... Кращим людям, людям обов’язку та честі огидна виборча процедура: від неї не відвертаються лише корисливі, егоїстичні натури, які бажають досягти особистих своїх цілей будь- якою ціною.

Взагалі, вибори — справа мистецтва, яке має, подібно до військового мистецтва, свою стратегію і тактику. Кандидат не перебуває в прямих зносинах зі своїми виборцями. Між ним і виборцями працює комітет — самочинна установа, головною силою якої слугує нахабство. Той, хто бажає бути обраним, якщо він ще не має відомого імені, починає з того, що добирає собі гурток приятелів і приспішників, а потім усі разом вони проводять біля себе лови, тобто пришукують у місцевій аристократії багатих і не дуже розумних обивателів. Вони переконують їх, що це їхня справа, їх право й перевага стати на чолі громадської думки. Організуються збори, вимовляються промови; той, хто володіє міцним голосом і уміє швидко і вправно нанизувати фрази, завжди справляє враження на масу, отримує популярність. Бо натовп слухає лише того, хто кричить і майстерно підлаштовується банальністю і лестощами під поняття і схильності, які ходять у масі.

У день остаточного вибору лише небагато які виборці подають голоси свої свідомо. Бо голосують за те ім’я, яке найголосніше дзвеніло у вухах останнім часом. Ніхто майже не знає кандидата, не дає собі звіту ні про характер його, ні про здібності, ні про напрямок діяльності: обирають тому, що багато чули про його ім’я. І обраний буде завжди той, кого проголосила маса легковажних, байдужих чи умовлених виборців.

Вибір повинен був би випадати на розумного і спроможного, а в дійсності випадає на того, хто нахабніше сунеться вперед. Здавалося б, що для кандидата потрібні освіта, досвідченість, сумлінність у праці. Насправді ж усіх цих рис може і не бути — вони не потрібні у виборчій боротьбі, тут важливіші за все сміливість, самовпевненість у поєднанні з ораторством і навіть із певною вульгарністю, яка вельми ефектно діє на масу.

При крайній обмеженості розуму, при безмежному розвиткові егоїзму та злоби, при низькості та ганебності спонук, людина з сильною волею може стати ватажком партії, хоч би до неї й належали люди, які набагато перевершують її розумовими та етичними рисами. Досвід свідчить незаперечно, що у великих зборах рішуча дія належить не розумному, але жвавому та блискучому слову, що більш за все діють на масу не ясні, стрункі аргументи, глибоко вкорінені в суті справи, але гучні слова і фрази, майстерно підібрані та розраховані на інстинкти вульгарності, які завжди таяться в масі.

Коли ватажок партії поєднує з сильною волею ще й дар красномовства, він сам розхвалює себе. Якщо ж у нього немає цього дару, він стоїть, подібно до режисера, за лаштунками й звідти спрямовує весь хід парламентської вистави, розподіляючи ролі, випускаючи ораторів, які говорять за нього, вживаючи в справу більш тонкі, але нерішучі уми своєї партії, які думають і говорять за нього.

Але що таке парламентська партія? За теорією, це спілка людей, які однаково мислять і з’єднують свої сили для сукупного здійснення своїх переконань у законодавстві і в напрямку державного життя. Але насправді, велика, значна в парламенті партія утворюється лише під впливом особистого честолюбства та групується біля однієї пануючої особи.

А публічні засідання парламентів є не що інше, як вистави для публіки. Промови виголошуються для того, щоб підтримати фікцію парламентаризму: рідко яка промова тягне за собою парламентську ухвалу важливої справи. Звичайно промови слугують лише для прославляння ораторів, до піднесення їхньої популярності.

Такий, як бачимо, складний механізм парламентського лицедійства, такий образ великої політичної брехні, що панує в наш час. За теорією парламентаризму, в парламенті має панувати розумна більшість; на практиці ж панують п’ять—шість ватажків партії; які опановують владу. За теорією, переконання стверджується ясними доказами в час парламентських дебатів; на практиці ж воно ніяк не залежить від дебатів, але скеровується волею ватажків і міркуваннями особистого інтересу. За теорією, народні представники мають на увазі лише народне благо; на практиці ж вони під приводом народного блага і щодо нього стараються, переважно, заради свого особистого блага і заради своїх друзів. За теорією — депутати повинні бути з кращих, улюблених громадян, на практиці — це найбільш честолюбні й нахабні громадяни. За теорією — виборець вiддає голос за свого кандидата тому, що знає його й довіряє йому; на практиці — виборець вiддає голос за людину, якої здебільшого зовсім не знає, але про яку наговорено йому промовами й криками зацікавленої партії. За теорією — справами в парламенті керують досвідчений розум і безкорисливе почуття; на практиці головними рушіями є рішуча воля, егоїзм і красномовство...»

На закінчення зазначимо, що в молоді роки Побєдоносцев брав участь у розробці нової судової реформи, мріяв піднести Росію до рівня європейської цивілізації, критикував кріпацтво, стверджував необхідність верховенства закону і подібне. Можна припускати, що саме післяреформений розвиток країни привів Побєдоносцева до прямо протилежних, «державно-охоронних» переконань.