Оксамитова реакція
Назустріч з’їзду НСНУЖорна поточної політики перемелюють людей і події, як правило, за одним і тим самим сценарієм. І лише різниця в деталях надає цим процесам ефекту тієї винятковості, яка залишається в пам’яті у вигляді своєрідного історичного ексклюзиву. Одним із таких маленьких ексклюзивчиків, напевно, можна назвати й черговий з’їзд НСНУ, який відкривається сьогодні — політичного проекту, задуманого як засіб впливу та підтримки Президента Віктора Ющенка в непростих умовах «тектонічних» політичних процесів, викликаних ще одним українським «ексклюзивом», — політреформою.
Чи впорався блок НСНУ зі своїм завданням? І чи міг він упоратися з ним взагалі? Відповідь в обох випадках — ні. І справа не лише в тому, що така доля будь-якого провладного проекту, популярність якого залежить від популярності її патрона (у нашому випадку — почесного голови). Але й у тому, що в умовах вільної і тому гострої політичної конкуренції, коли зростає необхідність у чіткій і єдиній партійній лінії, зрозумілій виборцю, цей блок, який об’єднав шість карликових партій, досі не має чіткої та однозначної позиції. І в результаті своєї діяльності прийшов до чергового з’їзду з запасом електоральної підтримки 5,9% (замість 22% в «гарячому» січні 2006 р.).
Думається, що такі показники навряд чи викликають у Президента приплив позитивних емоцій. І не випадково останні кадрові метаморфози, які пройшли за безпосередньої участі глави держави, є закономірним підсумком їхньої спільної діяльності.
Теоретична вірогідність того, що «почесний нашоукраїнець» рано чи пізно переобтяжуватиметься своїми соратниками, судячи з усього, дедалі більше набуває рис практичної неминучості. Але особливість нашого постреволюційного ексклюзиву полягає в тому, що віддалення гвардійців революції від апетитного владного біфштекса відбувається так само оксамитово і толерантно, як відбувалася й сама революція. Без «ночі довгих ножів» та гучних політичних процесів над соратниками.
І якщо призначення головою Секретаріату Віктора Балоги розглядалося тільки як зміцнення президентського тилу, то поява в лавах радників автора корупційного скандалу Олександра Зінченка викликала явне і публічне незадоволення «любих друзів» (як відомо, істинність висунених Зінченком обвинувачень до останніх так і не було доведено в суді). І той факт, що це незадоволення було просто проігноровано Президентом, досить красномовно свідчить про те, що дистанція між партнерами почала збільшуватися. А прихід Віталія Гайдука на посаду секретаря РНБО не лише підтвердив намір Віктора Ющенка забезпечити противагу СКМ Ахметова через ІСД Гайдука, але й висвітив бажання Президента перейти від захисту до нападу. І у виборі засобів для цього Віктор Ющенко вже може дозволити собі політичну всеядність. «Гайдук і Зінченко — це фігури, які здатні до агресивної, активної політичної позиції, до експансії, захоплення простору», — так прокоментував у той момент ці призначення депутат від соцпартії Василь Волга.
Таким чином, затіяна Віктором Ющенком «оксамитова» кадрова ротація є логічним завершенням його революційної і постреволюційної діяльності. Всі ці вибудовування оборонних ліній, зміни радників, нескінченні переміщення, перебігання та перескакування політичних опонентів із обіймів в обійми свідчать про те, що вірний пострадянський засіб, яким була стара добра апаратна гра, здобуває друге життя. І більш того, вона цілком здатна підвести жирну підсумкову риску під тією подією, яка увійшла до української історії як помаранчева революція.
Складається враження, що всі дії Віктора Ющенка на посаді Президента нагадували дії людини, яка з’їла святковий торт, що потрапив до неї внаслідок помилки розсильного. Він весь час ніби мав комплекс провини перед переможеним суперником.
Інакше чим тоді можна пояснити той факт, що риторика кандидата в президенти так відрізнялася від дій Президента, який носить те ж саме прізвище. «Всі мої дії на посаді Президента будуть законними, прозорими і зрозумілими. Мої дії будуть рішучими, послідовними та ефективними. Вже з наступного року ми всі відчуємо, що живемо в зовсім іншій державі, яка піклується про всіх громадян, а не лише про чиновників та олігархів». Ця цитата з програми «10 кроків назустріч людям» сьогодні більше нагадує уривок із Саги про наколоті апельсини.
Не випадково весь ланцюжок «законних і прозорих дій» так мало був схожим на дорогу до «зовсім іншої держави».
Як відомо, першим кроком у цьому напрямі було повне ігнорування рішення Верховного Суду України про розслідування та притягнення до відповідальності організаторів масових фальсифікацій на виборах Президента. За сухими рядками з судового рішення про те, як по всій Україні «не дотримувалися вимоги щодо заборони участі в передвиборній агітації органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, їхніх посадових та службових осіб. Мало місце їхнє незаконне втручання до виборчого процесу», якось забулися і побоїща на виборчих дільницях, і масові спроби морального приниження студентів з боку викладачів, нескінченні каруселі, підкуп та багато іншого. Чи рішення суду справді було зроблене під тиском народу, чи В. Ющенко вирішив бути святішим, ніж Папа Римський...
Таким же загадковим було мовчання нового гаранта Конституції з приводу ситуації, пов’язаної з так званим з’їздом у Сєверодонецьку, де люди, які вважають себе сьогоднішнім українським істеблішментом, закликали до зміни конституційного ладу України, не виключаючи при цьому насильницьких методів. Причому аргументували це згодом тим, що подібні рішення приймалися також і облрадами деяких західних областей, — хоч останні обмежилися лише заявами про визнання Віктора Ющенка законно обраним Президентом України і висловили недовіру ЦВК.
Підписання горезвісного Меморандуму, закону про недоторканність депутатів місцевих рад, відставка уряду Тимошенко, Універсал та прем’єрство Віктора Януковича, які пішли вслід за цим, логічно повернули Україну в стан того «геополітичного ексклюзиву», з якого вона відчайдушно спробувала вирватися восени 2004 року.
І що найбільше тривожить, туди ж повернулася й українська суспільна свідомість. Тому всі теоретичні викладення Президента про те, що наведені вище факти зроблені в ім’я консолідації нації, повністю спростовуються даними статистики. Так, згідно з дослідженнями, проведеними Українським інститутом соціальних досліджень ім. Яременка, кількість тих, хто підтримує «широку коаліцію», не перевищує 41%. Притому, що не підтримує цей бажаний для влади варіант — 38%, при 21% тих, що не визначилися.
Водночас на піку революційного підйому, в моніторинговому опитуванні початку 2005 року, вперше було зафіксовано значне підвищення рівня демократизації масової свідомості з цілої низки показників. Насамперед у політичній та морально- психологічній сферах. Однак результати опитування, проведеного відразу після парламентських виборів у квітні 2006 року, з усією очевидністю продемонстрували повернення установок та настроїв населення щодо демократичних принципів на «вихідні позиції» початку 2004 року» (Є. Головаха, Н. Паніна. «Основні тенденції трансформації українського суспільства: від перебудови до «помаранчевої революції»). Це, на думку даних експертів, може «обернутися негативними наслідками для подальшого розвитку демократії в Україні».
Підсумовуючи все вищесказане, доводиться визнати, що Президентові та його команді не вдалося вивести країну з так званої «української моделі», суть якої полягає в «культивуванні тотального страху перед будь-якими конфліктами». Але саме в цьому страху, що є «спільним для управлінської еліти, яка боїться втратити важелі управління і чіпляється за цю еліту «мовчазної більшості», полягає те джерело деградації економіки і дискредитація ідеї державної незалежності» (Є. Головаха, Н. Паніна).
І поки українські керманичі не навчаться відрізняти пліт від корабля, українське суспільство приречене на вічне плавання при мертвому штилі.