Юрій ЩЕРБАК: «Я хотів створити фантастично-гротескову версію нашої історії…»
То був якийсь дивовижний збіг: майже кожен номер журналу «Вітчизна» за 1968 рік у тодішньому «Білому Домі» (чи «Великій Хаті», як письменники поміж собою називали ЦК КПУ) трактували як «крамолу». Часопис почав рік публікацією роману Олеся Гончара «Собор», а далі — пішло-поїхало! У другому й третьому числі друкуються «Мальви» Романа Іваничука, вслід за ними — роман Володимира Дрозда «Катастрофа», потім — поема Миколи Бажана «Дебора» й «Хроніка міста Ярополя» Юрія Щербака… По кожному з цих творів проїхався «коток» партійної критики, деякі з них довго не могли з’явитися під обкладинками книг…
— Треба пам’ятати, що то був за час, — нагадує мені Юрій Миколайович Щербак, з яким ми перебираємо епізоди тієї пори, віддаленої від нас більш як трьома десятками літ. — Кінець «празької весни», радянські танки в Чехословаччині, політика закручування гайок в СРСР…
Його «Хроніка міста Ярополя» після «Вітчизни» теж надовго застрягла у видавничій шухляді. А мала б це бути друга — після повісті «Як на війні» — книга письменника. «Як на війні» — твір із життя лікарів, адже й сам Юрій Щербак медик за фахом. 1958 року він закінчив Київський інститут епідеміології, мікробіології та паразитології. Кваліфікація епідеміолога підтверджена не тільки дипломом про вищу освіту, а й ученим ступенем доктора медичних наук та орденом Червоного Прапора, яким Юрія Миколайовича нагородили у 1971 р. за ліквідацію епідемії сказу на Уманщині. А в 1986 р. він перебуватиме в епіцентрі ще одного, куди страшнішого лиха, — Чорнобильської катастрофи, і напише про цю аварію та її ліквідаторів книгу, яку спочатку надрукує московський журнал «Юность», а вже тільки після цього вона вийде в Києві, буде перекладена англійською, японською, китайською, польською, німецькою мовами…
Всього ж творів у прозаїка, публіциста й драматурга Юрія Щербака набереться томів на п’ять, не менше: кілька книг оповідань і поезій, романи «Бар’єр несумісності» (1971) та «Причини і наслідки» (1987), п’єси «Відкриття», «Розслідування», «Наближення», «Стіна», «Маленька футбольна команда»… Остання ж за часом книга Юрія Щербака до белетристики стосунку не має. Вона називається «Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі ХХI століття» (2003). Написав її Щербак-дипломат — надзвичайний і повноважний посол України в державі Ізраїль (1992 — 1994), США (1994 — 1998), Мексиці (за сумісництвом, 1997 — 1998), Канаді (2000 — 2003)…
Але ми розмовляємо про рік 1968-й, про оту саму «проскрибовану» в часи В.Щербицького «Хроніку міста Ярополя», яка мені видається одним з найоригінальніших творів української прози 1960-х років. Автор містифікував своїх читачів, пропонуючи їм «літопис» вигаданого українського міста. При цьому він давав цілковиту волю власній фантазії: «перемішував» часи, поєднував можливості різних стилів, в реалістичну оповідь вводив казково-фантастичні епізоди, експериментував зі стилістикою… Автомашина тут злітає в повітря, «ніби літак з аеродрому»; чудеса відбуваються й на Рябому Хуторі, де живе дивна художниця Марія Поліщук; понад триста літ топче ряст донощик Лаврін Червінка; на вулицях Феодосії з’являються нападники з кривими шаблями, які прибули сюди з часів Кафи…
Поетика художньої умовності, прийоми фантастики в добу соцреалізму сприймалися директивною критикою насторожено, оскільки трактувалися як порушення священного принципу «конкретно-історичного зображення дійсності», а то і як підозріло-двозначні алюзії. Як написав Анатолій Макаров у своїй блискучій книжці «Світло українського Бароко», «морально хворі епохи створюють собі просто-таки фантастичні образи «ідеологічних» ворогів, у яких персоніфікується почуття власної неповноцінності»…
— Юрію Миколайовичу, творча історія «Хроніки міста Ярополя» розтяглася аж на 15 років — від 1968-го до 1983-го, коли з’явилася ваша книжка «Світлі танці минулого», а в ній — 10 сказань «Хроніки…». Що було причиною такої тривалої роботи?
— Всього я написав 12 чи 14 сказань. У журналі «Вітчизна» (1968, №7) було надруковано шість із них. Кілька відгуків на «Хроніку…» з’явилося невдовзі після її публікації, а потім раптом покликав мене до себе Дмитро Цмокаленко, заввідділом ЦК КПУ, якого я добре знав колись як редактора «ЛУ». Він хитрувато поглянув на мене і витяг із шухляди документ без підпису. То була закрита рецензія на «Хроніку», в якій стверджувалося, що це відверто антикомуністична річ. Я почав сміятися. «Чому ви смієтеся?» «Ви знаєте, я не думав такого, але згоден: це дотепно придумано». В повісті є чародій, цирковий артист, який дарує глядачам мильні бульбашки фантазій та ілюзій. Це метафора комунізму! — наполягав безіменний автор рецензії. «Що ж, за мірками 37 го року мене треба було б розстріляти,» — сказав я Цмокаленку. «Ну, ви так гостро не сприймайте. Це одна з можливих думок, — зам’явся мій співрозмовник. — Але раджу врахувати її в своїй роботі…»
То був розгром, кінець задуманого мною циклу сказань про історію вигаданого українського міста Ярополь…Згодом, на жаль, і Маргарита Малиновська негативно відгукнулася про мою «Хроніку…». Мені казали, що вона це змушена була зробити, бо й сама вже мала неприємності через свою позитивну рецензію на Гончарів «Собор». Потім Малиновська сама мені казала, що шкодує з приводу написаного про «Яропіль», що покривила душею…
Зрештою, від 1973 р. до 1983-го я не мав в Україні книжкових публікацій. 1973 року в «Радянському письменнику» вийшла моя збірка оповідань «Маленька футбольна команда», — але така посічена, така тонюсінька! Директором «Радпису» тоді був Анатолій Стась (який, між іншим, «поливав» польську «Солідарність»). Коли я побачив у нього верстку своєї книжки, то вжахнувся. Все порізано! Випало дуже дороге мені оповідання про Польщу — «Червоні маки Монте-Касіно», опубліковане перед тим у «Вітчизні» й передруковане в польському перекладі у паризькій «Культурі» Єжи Гедройцем. «Можливо, Стась щось пронюхав?» — подумав я. Я ладен був зняти книжку, бо не хотів, щоб вона виходила в такому спаплюженому вигляді. «Що Ви! — обурився Стась. — Ми вже витратили на неї кошти»…
Коротше, мене вмовили. Але мені сьогодні боляче, коли беру до рук ту свою книжечку. Після того я мав публікації в Москві, мої п’єси ставили і в Україні, вряди-годи я друкував новели в журналі «Вітчизна». Але книжки не мав. І тільки перед 50-літтям у «Дніпрі» сподобилися видати книгу вибраного «Знаки». А все почалося з «Хроніки…». Мені казали, що після неї я навіть у якісь «чорні списки» попав…
— Як Ви гадаєте, рецензія в ЦК — то був добровільний «стук», чи організований експертний висновок? Таке тоді практикувалося…
— Очевидно, то було замовлено. Хоча й стукачів-добровольців у нас у Спілці завжди вистачало… А щодо ілюзіоніста, в якому побачили метафору антикомунізму… Для мене цей образ означав зовсім інше: артист дарує мешканцям повоєнного Ярополя казку! Я добре пам’ятаю шапіто в Києві після війни на розі Саксаганського й Червоноармійської. Навіть запах сіна, тварин пам’ятаю… Або мости під Фастовом — люди, їдучи на дахах товарняків, пригинали голови, щоб не вдаритися, ця деталь теж не придумана….
— Чи мав якесь значення для формування задуму «Хроніки…», для її стилю роман Г.Маркеса «Сто років самотності»?
— Коли я працював над «Хронікою…», латиноамериканських впливів ще не було. Пригадую, до мене в гості приїздив тоді відомий польський критик Артур Сандауер, так він про Маркеса ще й не чув. Для мене важливою була традиція Гоголя. І Булгакова теж... Я тоді захоплювався вивченням української історії, літописів, і мені здалося, що було б дуже цікаво створити фантастично-гротескний варіант нашої історії. Я довго конструював той свій Яропіль, — невеличке місто, в якому, наче в краплині, віддзеркалюється українська минувшина. З одного боку воно нагадує дороге моєму серцю місто Кам’янець-Подільський. Що ж до гоголівського нурту, то він цілком органічний для української літератури…
— Гаразд, але ж існують і об’єктивні, типологічні збіги, які не залежать від факту знайомства автора з іншим джерелом! Може, їх причина у якихось глибинних речах? Адже й Маркес опирався на колумбійську, латино-американську фольклорну фантастику, і в нас був Гоголь, проза якого увібрала народну фантастику також…
— Не скажу про Маркесову Колумбію, але про латино-американський світ дещо знаю, оскільки був послом у Мексиці. У нас багато близького з цією країною. Поєднання сентиментальності, романтизму — й брутальності, наприклад (там теж була своя кривава революція, яку порівнюють із селянськими повстаннями 1905, 1918 — 1920 років). Багато аналогій проводять між нашою гайдамаччиною — і мексиканською революцією, між Махном — і мексиканськими повстанцями. У нас, пригадую, в 1960-ті роки були популярними виставки мексиканського мистецтва. Чудова графіка, монументальні настінні розписи… Їхні народні килими чомусь дуже подібні малюнком до українських… Все це треба досліджувати, маючи на увазі міфологічні уявлення про світ, якусь кореневу спорідненість народного мистецтва, незважаючи на відстані…
— А Юрій Яновський? Подих його «усміхненої» патетики вчувається в сказанні про Яропільську республіку…
— Свого часу я прочитав «Чотири шаблі» Яновського — грандіозна річ. Моїм ед’юкейтором був тоді Іван Дзюба, який давав мені книжки, варті уваги. Я тоді тільки переходив з російської, і проза Яновського розкривала мені розкіш української мови. Добре було Євгену Гуцалу — він прийшов із села і писав про село. А я людина міста, мені важливо було знайти урбаністичну нішу в прозі…
Велику роль у моєму захопленні Яновським зіграло й те, що коли я писав сценарій документального фільму «Сини Баштанської республіки», мені дали допуск до партійного архіву в Миколаєві, і я прочитав особові справи людей, які ту республіку творили. От звідки суміш патетики й низького, прозаїчного ряду в Яновського!
Для мене як автора «Хроніки…» однаково важливими були і жива історія України, і літературна традиція. Потім мені підказали: твій союзник — Винниченко. Він адекватно передавав українською мовою урбаністику. Ну, і «Відродження нації» я тоді прочитав. У мене були добрі стосунки з Ф.Д.Овчаренком, секретарем ЦК з ідеології. Я казав йому, що Винниченка варто видати…Він погоджувався. Невдовзі його і Шелеста зняли з посад.
— Ви згадали шапіто в повоєнному Києві. А ще мені здалося що ви використовуєте історії людей науки… Ну, а в Марії Поліщук легко вгадується Марія Примаченко.
— Справді, я працював у науковому середовищі і багато чув про історії таких людей як, скажімо, професор Холодний. Тоді дуже гострою була тема німецької окупації… Тому деякі моменти з життя цього вченого я й використав. А щодо мікробіолога Гамалії, то я взяв лише прізвище, — воно ж гетьманське, є у фольклорі, в Шевченка…
— Деякі сказання у «Хроніці…» нагадують притчі, в них і справді можна помітити алюзії на події і людей 1960-х… Особливо це стосується історії Лавріна Червінки та сотника Григора Гамалії, а також новели про повсталу галеру…
— Лаврін Червінка — це тип безсмертного «стукача». Він і живе в моєму сказанні триста років, бо такі не гинуть — пристосовуються до всіх режимів. А герої — як молодий віщун сотник Гамалія — помирають молодими. Я, між іншим, мав на увазі молодого Івана Дзюбу, коли писав свого Гамалію.
До цієї новели дуже чіплялися. Пригадую, тодішній головний редактор «Радянського письменника» чого тільки мені не пропонував. Червінку хотіли бачити мало не національним героєм. В історії з повсталою галерою акценти мали бути такими, щоб усе це нагадувало «Броненосця Потьомкіна» з червоним прапором... А для мене важливим було інше — трагічна любов жінки, яка допомогла повсталим, а потім плакала над своїм коханим Юсуфом…
— У «Літературній Україні» за 1968 р. була ваша стаття про виставку народних художників. Це не звідти бере початок все, що стосується Марії Примаченко, — Марії Поліщук у «Хроніці…»?
— Так, я їздив до неї з Андрієм Олександровичем Білецьким і його дружиною Тетяною Миколаївною Чернишовою до Болотні, де жила художниця. Потім, коли всі туди кинулися, я охолов.
— Можливо, в «Хроніці» є сцени, епізоди, які тепер викликають у вас досаду?
— Як кажуть, все, що написано пером, не вирубаєш і сокирою. Пізно вже за чимось жалкувати. Треба було тоді думати, коли писав і друкував. А втім — жалкувати можна хіба лише за тим, що жив у проклятий час ідеологічної цензури (і самоцензури), параноїдальної підозріливості до всього, страху — і змарнованих сподівань. А коли прийшов час свободи — коли можна писати, що хочеш, — я перестав писати художню прозу. А втім, є речі (прозові), якими й сьогодні пишаюсь. Їх небагато, але вони є. Сподіваюся, що щось-таки залишиться надовго. Кожен письменник тішить себе такою ілюзією. Насправді ж, письменник вмирає тоді, коли зникають його читачі. Вірю, що бодай кілька моїх читачів переживуть ХХI століття.
