Голодомор: заперечення історії

Є речі, про які можна говорити тільки від першої особи — в тому числі і в історії. Я більше як десять років вивчав український Голодомор 1932— 1933 років і, мабуть, протягом такого ж часу уникав його... Кожні п’ять чи десять років спочатку українська еміграція, а згодом і сама Україна починають «відмічати» (що за жахливе слово! Чому б нам якось днями не «відмітити», наприклад, вірменську різанину?) річницю своєї національної трагедії. Принаймні в цьому році історики зібралися в Київському Національному університеті ім. Шевченка 7 листопада, в річницю того, що раніше називалося Великою Жовтневою соціалістичною революцією, на конференцію, присвячену трьом штучним голодоморам в Україні — двадцятих, тридцятих і сорокових років.

Майже ціле життя тому, в 1981 році, Гарвардський інститут україністики звернувся до мене з пропозицією зайнятися темою голоду 1933 року. Я закінчував роботу над докторською дисертацією про національний комунізм у Радянській Україні в період, який безпосередньо передував Голодомору, і знав радянську українську періодику того часу. Було б помилкою вважати, що в тоталітарній державі преса публікує тільки брехню. Їй доводиться також визначати, що дозволено, а що — ні, говорити людям, що вони повинні робити, і погрожувати жахливими наслідками, якщо вони не стануть цього робити. У сталінській українській пресі того періоду всього цього було вдосталь, і я з готовністю погодився на цю пропозицію. Пізніше Конгрес США створив Комісію з українського Голодомору, і я став її виконавчим директором. Я зробив те, що міг, з усією можливою сумлінністю, і — як я вимушений був повідомити учасникам конференції в Київському університеті — настала оглушлива тиша.

Першої атаки я зазнав у 1985 році з боку Стівена Уїткрофта, нині професора Австралійського національного університету, в журналі «Проблеми комунізму». На його думку, наведені мною цифри (кількість жертв) були неправильні. Можливо, так і було — я не статистик, і суть не в цьому. Один із найкращих істориків-дослідників Холокоста Рауль Хілберг вважає, що Гітлер убив не 6 мільйонів євреїв, а тільки 5,1. Чи означає це, що Гітлер був на 20% кращим, ніж ми думали? Річ не в цифрах. Річ у тому, що культури, яка оживляла європейську цивілізацію, більше не існує. У Львові більше немає єврейського театру. Щось, що збагачувало людство, зникло, і людство як єдине ціле стало біднішим від цієї втрати. Щось схоже, хоч і не зовсім те ж саме (українці, як і раніше, існують, намагаючись зрозуміти, хто вони такі і чого хочуть), сталося і тут. І ось тут-то і починається заперечення історії.

Мій «злочин» — як і багатьох інших у цій країні — в тому, що я пов’язав знищення українського селянства зі знищенням української нації, того, що вона створювала навіть далеко не у вільній атмосфері 20-х, а у часи «розстріляного відродження». Я зустрічав в Україні інтелектуалів, які змогли ознайомитися з цим розділом своєї літературної спадщини тільки в 90-х, тому що велика частина їхньої історії, в тому числі й історії літератури, знаходилася під забороною. За те, що я робив акцент на цьому, професор Уїткрофт та інші звинуватили мене в профанації україністики. Нехай історія нас розсудить, тому що історія України буде створюватися в Україні, як частина створення самої України. Можливо, це головна причина, через яку я вирішив поселитися тут.

Історія набагато суб’єктивніша, ніж думає багато істориків. Ми можемо визначитися зі своєю історією, тільки визначивши, хто ми такі. В Україні йшов процес, насильно перерваний у 1933-му, і це переривання в певнiй мiрi стосується штучного голоду. Цікаво, що ті, хто заперечує його національний характер, мовчать стосовно твердження Сталіна і Кагановича, що проблеми на Кубані були викликані тим, що туди направили людей з України, очевидно, з Комісаріату з освіти Миколи Скрипника — в той час оплоту українізації та першого об’єкта знищення сталінськими сатрапами.

Однак існує антисептичний засіб проти документів і навіть найбрутальніших газетних передовиць. Це — живе спілкування з тими, хто сам пройшов через ці випробування. Двадцять років тому було багато тих, хто хотів розповісти світу про те, що вони пережили. Тепер ми чуємо, зокрема, від Марка Таугера з університету Західної Вірджинії, що свідкам не можна вірити, навіть якщо їх нараховується тисячі. На його думку, просто урожай був поганим, і Радянська держава робила героїчні зусилля, щоб прогодувати міське населення, але їжі просто не вистачило (при цьому ігнорується той факт, що зерно продавалося за кордон).

З болем я говорив своїм колегам на конференції, що те, що я зробив двадцять років тому, і те, що вони роблять зараз, зустрічає повне ігнорування з боку західних радянологів. Все одно, що дослідники вірменської різанини намагалися б волати до істориків Туреччини або дослідники Холокоста — до германістів. Принаймні в США серед радянологів переважають ті, хто ще недавно старався дискредитувати концепцію тоталітаризму як частину ідеології холодної війни (концепція, чи то тоталітаризм, чи будь-яка інша, може бути корисною або некорисною для пояснення певних речей, але не може бути правильною або неправильною за своєю природою), а зараз, схоже, відданий ідеї великої дружби радянських народів: всі вони страждали разом, і тільки реакціонери можуть приписувати окремі історії окремим народам, раніше об’єднаним в СРСР. Можливо, нам потрібно так само розглядати і колишню Австро-Угорську імперію. А можливо, варто сприймати кожен народ окремо, як унікальний компонент тієї нескінченної різноманітності, яку ми називаємо людством, навіть якщо ці народи жили в Радянському Союзі. Так що ж, те, що їм вдалося зберегти зі своєї національної самоідентифікації, — це чистої води реакційність і, як великі прогресисти Маркс і Енгельс радили чехам, їм потрібно було змиритися зі своєю руйнацією?