ЩОДЕННИК

Дорога з Ужгорода в Мукачеве обманює нас, що все на світі прямо, а криво не можна.

Можна!

Якщо у Великі Лази повернути, то за ними будуть ще Цигановці, Стрина, Ярок, а за останнім — ізнову Ужгород. Як не спіши в Мукачеве — все в Ужгород прийдеш.

А у Великих Лазах є хата хорошого чоловіка, куди можна зайти. Він, блідий після перепою, косить яскраву траву.

Трава лягає, а сонце пече.

До городу зразу примикає парк вже не сущого дворянина Плотинія з мідними соснами й білками на них. В Африці замість сосен — пальми, замість білок — мавпи або негри.

Великолазівські «пальми» хотіли зрізати, як і минущу траву. Чоловік вийшов супроти дроворубів з косою — залишили. Чоловіку приємно, хоча сосни і не його — можна би було на них не зважати.

З радістю за сосни рушаємо до Стрини.

Там річка Циганка, як і в Лазах. Чорна, тому й так називається. Ще й чорні метелики під віттям над каменястим руслом. День і ніч ми побули біля Стрини. Коли звучав із другого берега Циганки занадто сильний, виблукалий із надр якоїсь людини, голос — це сприймалось, як образа. Деякі люди це розуміли й тримали рот на замку, а в декотрих замок заіржавів і відвалився ще в попередніх поколіннях.

Т реба ж усе-таки... Кругом серед людиноподібних — хитра поезія, хитрий патріотизм, замаскований під «сон глубокий», а тут — божественна краса природи. Цілюще співають пташки. Одна гарніше, інша — гірше. Та не заздрять одна одній. Стукає лише дятел.

Лунає дзвін. Назустріч бурі. Люди похапливо кидають у річку Циганку сміття, а в церкві під липою відмолюють цей гріх. Якби не смітили — то нічого було б й відмолювати.

А що ж тоді робити з християнством?