Рояль у кущах

Зустріч у лікарні трьох політиків — Президента, спікера та колишнього прем’єра, — яка відбулася напередодні голосування щодо Кінаха й оприлюднення указу, дає всі підстави припускати, що І.Плющ теж належить до цієї інформованої еліти. Не лише тому, що він спікер. Останнім часом його стосунки з В.Ющенком були досить теплими, майже дружніми, а пристосовували й підганяли указ до вимог замовника саме в Кабінеті, який очолював Віктор Андрійович.

Нагадаю, що запровадження інституту держсекретарів планувалося програмою адміністративної реформи, запропонованої ще Леонідом Кравчуком декілька років тому. Проект самого указу розробляли із залученням іноземних фахівців. Те, що ми маємо сьогодні, — це документ, «осмислений» по суті двома відомствами: адміністрацією Президента та Кабінетом колишнього прем’єра. Саме того, який, ідучи з посади, казав, що Україна, після того як він пішов, втратила значну частину демократії. Ну Бог із ним, з цим потенційним демократом.

У цій історії цікавими є два аспекти. Перший — це мотивація поспішності прийняття указу, а другий — виборча інформаційна обізнаність законотворчого корпусу країни в тих діях, які безпосередньо впливають на розподіл функцій і повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади.

Якщо уважно подивитися на процес народження злощасного документа, то його появу аргументують діями міністрів, які після приходу на посаду змінюють штат повністю. Причому роблять це не за критеріями професійного відбору, а виходячи з партійних інтересів. Агітатори на користь указу розповіли мільйонам телеглядачів, що держсекретарі існують у всіх розвинених країнах, завдяки чому в Канаді заступник міністра працює на своїй посаді 18 років. І лише в Україні апарат міняється ледь не раз на рік. Інших аргументів на користь указу поки ніхто не наводив. А цей єдиний не витримує критики.

Тому що, по-перше, я не розумію, як чиновники з іншої виконавчої структури можуть таке заявляти, атестуючи подібним чином працівників міністерств на певний професійний рівень. Адже об’єктивно це може робити лише та людина, яка керує конкретними людьми і вимагає від них реальної роботи. А по-друге, як пересічний громадянин, дуже співчуваючи штатним працівникам міністерств, які сидять там, як на вулкані, й можуть- таки залишитися без роботи… в апараті вищого органу державної виконавчої влади, вважаю, що це правильно. Адже ніхто нікого насильно на таку роботу не тягне. Тому, коли наша економіка буде такою ж стабільною, як у Канаді, й ми посядемо перше місце за кількістю мільйонерів на душу населення, тоді заступники наших міністрів теж працюватимуть по вісімнадцять років. А сьогодні, висловлюючи недовіру прем’єрові, депутати негативно оцінюють його роботу, а отже й роботу його апарату. І поки не відпрацьовано критерії, за якими можна визначити, хто погано працює — апарат чи Кабінет, агітаційні аргументи кадрової стабільності є непереконливими.

Керівникові будь-якого рівня зрозуміло, що повноправність у питанні формування кадрового складу підлеглого йому відомства, відділу або служби робить ефективнішим процес реалізації власних планів. Уже хоча б із тієї причини, що легше працювати з людьми, які тебе розуміють і знають твої адміністративні та інтелектуальні технології в розв’язанні завдань. До речі, чиновники в апараті Президента хочуть того ж.

Звідси випливає, що кожен міністр сам має визначати, з ким йому працювати й відповідати за свою роботу. Якщо його не цікавлять професіонали, то на результатах роботи це обов’язково позначиться. Й ніхто не заважає сьогодні Президенту або прем’єру такого міністра усунути з посади й призначити іншого, який звітуватиме не партійним штатом, а конкретними справами. За останні три роки змінилося кілька прем’єрів. За умови призначення держсекретаря один раз на п’ять років ситуацію, в якій може опинитися новопризначений глава уряду, не можна вважати нормальною. Адже він не матиме жодного стосунку до держсекретарів, які вже працюють. Жодного з них він не пропонував на посаду і взагалі не знає, наскільки можна покластися на цих людей у реалізації власної політичної програми. Така система може ефективно працювати лише тоді, коли секретарі виконують функції завгоспів. Але в даному указі їхні повноваження поширюються не лише на кадрові питання, а й на сферу бюджетних коштів. А це вже політика в чистому вигляді, тільки в руках чиновників, чиє посадове становище забезпечене зовсім не голосуванням колегіального органу... А уявіть собі главу держави, який, перемігши на виборах, отримав би разом із посадою на додачу й адміністрацію без права її замінити. Такими методами є шанс створити нову форму держави — держсекретарську республіку замість президентсько-парламентської.

Можна багато говорити про те, що указ сирий з правового погляду. Але радує те, що й депутати, й прем’єр уже не обмежуються розмовами. Якщо дійде до реальних дій, то депутати ухвалять постанову про те, що Президент зобов’язаний інформувати Верховну Раду про всі укази, що готуються й вливатимуть на перерозподіл функцій і повноважень вищих органів державної влади за місяць до їхнього підписання. Адже робить це парламент. Про проекти законів і питання, які планує розглядати сесія, заздалегідь оповіщають не лише виконавчу владу, а громадськість і ЗМІ. А тут не просто таємниця за сьома печатками й навіть не рояль у кущах... Обмежене коло політиків інформують про стратегічні й тактичні напрацювання щодо змін у виконавчій владі, а решту тримають за бевзів. Принизлива й нечесна гра. Адже питання про перерозподіл функцій всередині виконавчої влади не може не торкатися депутатського корпусу вже через те, що наші обранці зобов’язані контролювати рівень і статус повноважень окремих державних чиновників. Хоча б для того, щоб не допускати концентрації в руках однієї людини надмірних розпорядчих і праворегулюючих функцій.

Вимога про колегіальність розпорядчих і праворегулюючих рішень, що приймаються щодо загальнонародної власності й капіталу, і є базисною вимогою, що гарантує демократичність влади. Указ про держсекретарів у запропонованому вигляді не відповідає цій умові.

Коли дивишся зі сторони на те, що відбувається, складається враження, що адміністрація Президента як самостійна владна структура вже переросла за рівнем владного впливу самого Президента. Тому не бачить, що рішення, генеровані нею, починають підривати репутацію глави держави й руйнувати сам інститут Президента.