Українські акценти в телебаченні Співдружності
Хоч би як негативно чи меланхолійно оцінювали III Євразійський телефорум, а для телебачення СНД це все ж таки подія. Під кожним словом Ольги Герасим’юк про цей захід цілком можна поставити підпис, але проблеми, порушені в статті, мені здається, вимагають подальшого осмислення та розставлення акцентів.
АКЦЕНТ ПЕРШИЙ: ПЛЕЧЕ БАТЬКІВЩИНИ
Здавалося б, перемога на телефорумі в Москві — подія не тривіальна. Особливо якщо врахувати реальну інформаційну залежність Києва від провідних російських каналів та можливість «зомбування» громадян України із центрів за межами країни, яка випливає із цього. І якщо український канал хоч раз поклав на лопатки випещене російське телебачення, то він цілком міг би розраховувати на певне співчуття українських чиновників від культури та дипломатів. Де там. Українські учасники, на відміну від казахських та узбецьких, були абсолютно самі. Ця обставина тим більше цікава, що СТБ, «Інтер», «1+1» щорічно приносять до бюджету солідну кількість гривень і, представляючи Україну в Москві, цілком могли б розраховувати на підтримку чиновників посольства. Однак голос української дипломатії на захист вітчизняного телебачення не пролунав. Ну добре, не розуміються на телебаченні наші чиновники від культури (це собі навіть узбецькі товариші можуть дозволити!), не радіють, коли проголошують: «Перемогла Україна!» (бо ж не футбольна команда перемогла), не хочуть, щоб українські роботи визнали в СНД (канали ж недержавні), але чому українським телевізійникам доводиться з ходу на форумі читати лекції на тему: «Розвиток демократії в Україні»? Ми ж не готувалися. Якщо чиновники про наші демократичні процеси нічого не знають, то хоч би нас попередили, що питатимуть. Адже запитання російські журналісти ставлять абсолютно дикі: «Коли закінчаться переслідування росіян та дискримінація російської мови, чому немає російськомовних новин, які важелі тиску на приватні телеканали використовує український уряд?» Наші добродії дипломати не тільки нічого не зробили, щоб хоч якось прояснити росіянам ситуацію в Україні, але навіть не допомогли нам цього зробити. Адже в таких делікатних справах не зайве спиратися на плече якогось чиновника. Проте, на жаль, наші чиновники плечі ще не розправили.
АКЦЕНТ ДРУГИЙ: ЛЮБЛЮ ХОХЛІВ, ЩО ВХОДЯТЬ У МОСКВУ
Те, що українців у Росії не люблять, неправда. Вєрка Сердючка там узагалі національний герой (вони, нещасні, ще Руслану Писанку не бачили). Суржик для росіян звучить як музика, і справа, мені здається, тут ось у чому. Українська культура для Росії завжди була альтернативною і в умовах імперського інформаційного голоду ковтком свіжого повітря. Потяг до альтернативної, але цілком зрозумілої культури й зумовлює цікавість до України. На нижчих рівнях це цікавість до коміків, що розмовляють суржиком, але є ще й вищий рівень, на який українським телеканалам вдалося піднятися. Голова журі Олег Попцов зазначив, що ближче за всіх до сприйняття істинних духовних цінностей стояли українські роботи. Адже той-таки «Буржуй» значно інтелектуальніший, аніж, наприклад, «Менти». Навіть роботи провінційного українського телебачення (на форумі були широко представлені роботи з Лисичанська) виявилися значно глибшими порівняно з лощеними продуктами центральних російських телеканалів. Одночасно всі спроби українців повторити імперське телебачення на тлі московських робіт виглядали жалюгідно та незграбно. Ну не вміють українці так підлесливо падати під владу, як узбеки, і так помпезно прогинатися під олігархів, як москвичі. То, може, в цьому їхнє щастя? Може, місія української культури в євразійському просторі полягає саме в поширенні демократичного духу, опрацьованого через східнослов’янські цінності? Адже цей дух жодна, навіть найсправедливіша влада розповсюдити не може, це справа народу, його культури. Може, саме тому в Москві перемогли канали, що особливо не заграють із владою і що не граються у владу? Принаймні саме таке телебачення пройшло в Москві на «ура» і перемогло, попри всі перешкоди.
АКЦЕНТ ТРЕТІЙ: ЧОМУ СБТ ПЕРЕМІГ НТВ
Виявилося, що репортери «1+1», «Інтеру» за класом не поступаються НТВ. Це нам вони приїлися, а в Москві вони виглядали досить пристойно. Однак виявилося, що зробити репортаж за технологією «Хоч де посій, там вродиться» можуть не тільки росіяни й українці, але й узбеки й азербайджанці. Тобто вчасно приїхати на місце і, красиво відставивши ніжку в лакованій туфлі, розповісти про те, що відбувається за спиною, можуть усі. Більше за те, в узбеків якось навіть проникливіше виходить (може, через те, що немає лакованих туфель?). СТБ був єдиним, хто запропонував багаторівневий зріз соціальної проблеми: крім сльозливої «соціалки», аналіз економічних моделей, реального розставляння політичних сил плюс екстремальні зйомки, плюс режисерські образи, і все це за 20 хвилин ефіру. Однак найважливіше — в тому, що в роботі не було жодної цензури — політичної, грошової (проект виконувався як позапланова робота і ніяких фінансових витрат не вимагав). Узагалі, сильною стороною багатьох українських робіт був рекордно низький кошторис, це давало можливість авторам відчувати себе незалежними. Значно незалежнішими, аніж загодовані московські дядьки, які куплені за десять ефірів наперед і від яких Росію поступово починає вернути. Перемоги українців були виключно духовними, що для розвитку культури значно важливіше, аніж усі PR-кампанії, разом узяті, і дай нам, Боже, якомога більше таких перемог.
